– Ауку, буди їх! – наказав кучерявий, ні на мить не відпускаючи моєї руки.
– Підкоряюся вашій волі, Славний!
Аук з’явився з вікна, увесь мокрий. У руці трав’яний чоловічок стискав сухого віника, з якого в усі боки летіли краплі дощу. Малий стрибнув на дерев’яну підлогу дзвіниці й почав підмітати голубине пір’я. Знайшов коли прибирати!
– Пробуджуйтеся, пробуджуйтеся, літуни. Час вам летіти у Вирій! Годі спати!
Грім вистрелив, розриваючи небо, від чого моя голова наче втиснулася в плечі. Хотілося ховатися.
– Лишилося вісім! Поспішайте! – Наполягав на своєму старець.
Дощ залітав крізь вікна башти. Темряву, згущену негодою, час від часу освітлювали яскравими спалахами блискавиці.
Раптом щось стрепенулося за моєю спиною. Я крикнула й різко розвернулася на сто вісімдесят градусів. Голуб, один із тих дохлих голубів, обідраних та смердючих, ожив, заворушився, стрепенувся, наче струшував із себе пісок часу, й полетів.
– Прокидайтеся! Час у Вирій! – Аук кричав голосніше й голосніше, усе завзятіше підмітаючи пташине пір’я. Оживаючих голубів ставало катастрофічно багато!
– Біжимо нагору! – кучерявий вже вкотре потягнув мене за собою. Ми погналися крутими Вірменськими сходами догори.
– Я не можу туди так одразу! Мені треба попередити капельмейстерку! У нас ще виступ завтра! – кричала я, не в змозі опиратися його силі. Він тягнув мене на гору мов танк. Голуби летіли з нами за компанію, збиваючи з ніг швидкісним та кількісним потоком.
– Ай! – я спіткнулася й врізалася коліном в облуплену сходинку, якраз там, де було загострення. Поранилася. Хлопець схопив мене на руки, наче свою наречену, аж приємно стало. Притислася до його плеча, шиї, відчуваючи щемливо знайомий трав’яний запах! Я не помітила, як ми опинилися на даху Вірменської дзвіниці.
Аук, котрий вибіг слідом за нами, наліпив на мою поранену ногу листок подорожника, перед тим лизнувши його зеленим язиком.
– Що за середні віки?! – обурилася я, але швидко замовкла, розуміючи, що біль миттєво минувся. Чудасія! От тобі й народна медицина.
Як гримнуло! Серце підскочило в грудях. Я здригнулася. У нас лишилося сім ударів грому до… чогось-там.
– Не бійся! Все буде добре, побачиш.
Кучерявий тримав мене на руках. Міцно-міцно. Його кучері, як і мої, змокли й прилипли до голови, шиї, плечей.
Які чорні у нього очі…
Удар грому! Кожного разу гриміло все голосніше.
Я вперше бачила настільки вибухове, гнівне небо! Дощ ще ніколи так сильно не лив із нього. Мене ще ніколи не носили на руках!
– Де куля? Де вона?! Лишилося шість! Ми не встигнемо долетіти до Брами!
– Ось! Ось вона! – «Дударик» показав на величезне півколо, яке почало виростати за черепичним дахом дзвіниці.
За мить повітряна куля з’явилася біля нас. Темно-синя із золотим зображенням сонця. Сонце мало красиве людське обличчя.
Він поставив мене у підвішений до кулі кошик й застрибнув слідом.
– Побачимося за брамою! – крикнув Аук та розсмоктався, вже вкотре.
Я звелася на ноги, відліпила подорожника.
– Неймовірно! Рана загоїлася! – не повірила побаченому. Від поранення не лишилося й сліду.
– Щасливої дороги до Вирію! – дід махав нам рукою. Його довге сиве волосся розвіював вітер, борода характерно здригалася, наче старий мав розплакатися негайно. Сумнівне вбрання – лахміття, як і все довкола, змокріло від зливи. Раптом, із внутрішньої нагрудної кишені він дістав невеличку паличку. Я придивилилася – сопілка! Наче із самісінького серця витягнув.
– Бережіться! – вигукнув нам услід, притис сопілоньку до вуст і… заграв! Мелодія тонкою вервечкою вплелася у звуки громовиці . Вона добре чулася крізь зливу, грім, блискавку! І я впізнала її, знаючи кожнісіньку ноту. Я не могла відвести від старця очей, губи мої мимовільно почали рухатися від слів:
«Діду мій, Дударику
Ти ж, було, селом їдеш,
Ти ж, було, в дуду граєш…»
Щось перемінилося усередині.