Умить чотириголосся хору зазвучало в моїй голові. Я чітко чула кожнісіньку мелодичну лінію, кожнісіньку партію з її унікальною самостійністю, що притаманна поліфонічному викладу. Я чула цю мелодію сотні разів, але зараз вона лунала для мене немов уперше.
Разом з нами, під кулею летіли сотні птахів.
Блискавка освітила небо й все довкола. Старе місто унизу порожніло. Люди поховалися. Фортеця самотіла попереду.
Мелодія не стихала. Я слухала її, бачачи лише дощ та фортецю, до якої наближалася наша куля. Можливо, вона звучить в моїй голові? Ця мелодія усе моє життя пробула в мені, для того щоб… Для того щоб… Серце стиснулося. Здалося, наче блискавка щойно влучила в мене.
– Підлітаємо! – крикнув хлопець.
Я глянула на нього і… сльози полилися з моїх очей, але він цього не бачив, уважно дивлячись уперед.
– Як тебе звати?! – істеричний крик вирвався із моїх грудей. Не знала до тієї миті, що ладна так кричати. Як я могла не запитати його імені раніше?!
– Яр! Яриній! – його не злякав мій крик!
Грім пробрав мене із-середини, хоча ззовні все ще лишалося два удари.
– Я згадала… – прошепотіла.
Яр зірвав рукавички й викинув їх до каньйону. На його правиці, між зап’ястям і пальцями, засяяла восьмипелюсткова квітка Сонця.
– Я все згадала!
Крикнула, ринула до нього, він обхопив мене руками. Розплакалася у його вже й без того мокрюще волосся.
Один удар.
Небо попереду нас стало яскраво-фіалковим.
– Не думала, що ти впораєшся, Яринію! Вражена. Вітаю.
Гіпнотизуючий голос німфи почувся із сяючого фіолету. На небі, як художник на полотні, блискавки утворили силует великого жіночого обличчя, що всміхалося до нас фіалковими вустами.
– Впусти нас, Магуро! Час настав! – Яр звернувся до силуету.
Куля зависла на місці.
– Чому так поспішаєш, Яре? Поспіх – не є добре.
Помітивши хвилювання хлопця, фіолетове видіння вирішило подражнитися із ним. Жінки…
– Не час для ігор, Магуро! Відкривай Браму!
– Який ти серйозний став, Яринчику. Зовсім розучився спілкуватися із прекрасними дівами! Ярий-приярий. Що ж ми робитимемо з такою ярістю, хм?
– Рятуватимемось! – крикнув, після чого грім вдарив востаннє.
Миттєво видіння Магури перетворилося у суцільний фіолетовий спалах, на тлі якого я виразно почула:
– Як дістанетеся Вирію, передавай від мене вітання батьку, Яре.
***
Крига закувала рухливу воду великого озера твердим склом, заморожуючи час до весни. Припорошеним снігом льодом поспішав чоловік, з усієї потуги намагаючись утриматися на ногах. Голову та бороду його присипав сніг часу, якому не судилося розтанути ані цієї весни, ані наступної. Яскраво аквамаринові в минулому очі, вицвіли та похолоднішали. Весь у темному, він гармонійно вписувався у сірість та зрілість зимового сну.
Посеред ріки-крижини існував острів – пункт призначення того, хто знав більше інших. Він побіг, щойно ноги його торкнулися засніженої землі.
Раптово спинився, поклав руки вище колін, тяжко й глибоко переводячи подих і підводячи очі догори, не спроможний поглядом охопити велетенське дерево, рівних якому не було у Всесвіті.
Чоловік підійшов до велетня та, торкнувшись долонями стовбуру, прилинув чолом до прадавньої кори.
– Пора… – погледів угору на розгалужене гілля, побілене снігом.
Витяг з кишені пістряву запальничку помаранчевої барви.
– Нарешті хоч якась користь від цього паління, – прохрипів.
Стис апельсинову запальничку в руці, спробував запалити.
– Ну ти ж… замерзла! Тільки не зараз, тільки не зараз! Давай! Давай! – благав крізь зуби, витрачаючи раз за разом спроби видобути бодай іскорку вогню.
Пучка великого пальцю розчервонілася, запекла.
– Є!
Чоловік обережно підніс вогонь до сухого жолудя на гіллі, той миттєво зайнявся і… почалася чудасія!
Десятки, ба ні, сотні жолудів, ніч та сніг приховали чорно-білим. Невидимі до цього, один за одним жолуді спалахували жаром вогню і за кілька секунд увесь прадавній дуб засяяв огненими кульками.