Ставало гаряче. Із нагого донині гілля дерев довкола на очах проростали бруньки, квітли та перетворювалися у листя. Сніг розтанув. Земля ожила підсніжниками, пролісками, світло-зеленою травою. Озерна крига тріскала й зникала – вода під нею оживала, рухалася. Теплий весняний вітер промовив до тіла чоловікового пошепки приємне: «грійся, живи».
– Хто це тут?!
Чоловік здригнувся від всезаповнюючого баритона, що прозвучав із самісінького стовбура – серцевини осяяного дерева.
***
Огненний кінь спалахував на тлі темно-синього неба і своєю пишною іскристою гривою осявав хмари, між якими гарцював. Верхи на ньому їхав юнак в світлому лляному одязі з великим вінком на голові, де сплелися трави й квіти. Сміх його змішувався із блискавицями, які викрешував у небі золотавими сяючими підковами огненний кінь.
Зображення квітки Сонця на руці юнака переливалося перламутровим сяйвом, вказуючи пломенем молочної барви вершнику путь.
Він мчав грозовим весняним небом над широченним повноводим озером до острова – колиски Прадавнього дерева, коло якого у цю ніч мало відбутися весілля!
– Швидве, скорше, гайда до Вирію! – Яр спрямовував коня до сонця, яким видавалося Прадерево.
Стрімкий теплий вітер – провісник грозової бурі, зірвав з голови вершника вінка й поніс його до озерної води, звільнюючи чорні кучері з квіткового полону.
Вінок упав на воду, від чого поверхня її заколивалася, стаючи світло-блакитною. Із води на сушу острову Вирію почали випливати мушлі. Одна за одною, вони розкривалися, випускаючи в природу білі субстанції, подібні до павутиння. Субстанції торкалися острівної трави, перетворювалися на молодиків та молодичок у білій одежині, із віночками на голові подібними тому – украденому вітром із Ярових кучерів.
Кожен хлопець знаходив свою дівчину і так, у парі, вони підходили до дерева, торкалися його кори, від чого листя крони починало світитися ще дужче.
Огненний кінь прибув до Вирію, вершник його зіскочив на землю.
– Вітаю, Яре. Який же ти ошатний сьогодні! – зелений чоловічок із травою замість волосся й бороди, підбіг до вершника, вітаючись своїм гелієвим голосом.
– Вітаю, Ауче!
Аук намагався накинути на коня мотузок із вербового віття, аби той лишився на місці. Звісно, у нього нічого не вийшло. Кінь стрепенувся, піднявся у повітря та зник, спалахом блискавиці осяваючи темно-синє небо.
– Нічого в мене не виходить із цими огненними тварюками. Завше тікають від мене. А мені би так хотілося доглядати такого, хоча б одного!
– Дуже гаряче тобі би довелося. Чи, можливо, ти хочеш аби твоя роззелена шевелюра стала духмяним сіном? – Яриній усміхнувся, від чого зорі на весняному небі сапфірно заіскрилися.
– Вам аби покепкувати із малого Аука. Обережно, а то зроблю так, що заблукаєте в лісі і лишиться ваша наречена сама! – ображено пробурмотів роззелений.
– Годі тобі гніватися! Сьогодні ж весілля!
– Знаю-знаю. Ходімо. Озерна молодь вже тут. Зовсім скоро розпочнеться велике свято!
Яр крокував острівним лісом гордо. Молодики й молодички однією долонею торкали стовбур, а іншу прикладали до грудей, вітаючи нареченого, щойно той проходив коло пари й дерева, яке вони напували своєю водяною Волею.
Наречений вийшов на галявину, посеред якої розрісся Прадавній дуб, затуляючи небо своїми розлогими вітами – сонце із тисячею променів. На великому камені, коло дерева, сиділа дівчина. Тіло її покривали золоті малюнки орнаментів. На нозі сяяв браслет із символікою Води. Її темне довге кучеряве волосся оздоблювали білі та фіолетові квіти з мерехтливими росяними пелюстками. Намисто із перлів спадало білими гронами на груди та спину, сяючий обруч прикрашав чоло.
Вона відчула близькість Яринія, щойно наречений торкнувся землі Вирію. Коли він мчався між хмар, Яра спрямовувала погляд в небо й бачила, що діється у серці коханого. Підійшов, стрілися очима, дві темні безодні з’єдналися із сяйвом фіолету.
– Ну ось ви тут! – голос линув із самісінького Прадавнього дуба.
На переплетеному корінням сонячному троні сидів Сяючий – мудрий правитель Волесвіту. Його жовтаве вбрання переливалося вишитим срібним плетивом. На посрібленій давністю голові виблискувала сонячна корона. В одній руці тримав велику чашу інкрустовану самоцвітами, іншою – потирав бороду.