Дроти чимраз скорше порушувалися, робота в руках росла, а нитка в’язалась в щораз нові ключки. «От так житє плине, — думала пані Шумінська, — так спішиться до кінця, і як ті спущені ключки, лишає за собою сни, надії та дорогі серцю особи. Кілько-то вона таких жертв перенесла? О боже! яка гірка судьба чоловіка! Чим довше жиє, тим більше смутків і страт вплітаєся в єго житє. Але зі всіх страт на світі ніщо не може так діткнути, як страта дорогої особи». На чолі задуманої жінки прибуло кілька зморшків, що уложились в грубі фалди. Вона зітхнула глибоко і старалася прогнати смутні думки, але надармо. Давні, ніби притихлі і погибші в серцю чутя, дрогнули роздираючими тонами і глибше проникали душу. Тяжка безвладність огорнула ціле її тіло, а зів’ялі руки безсильно упали на коліна. Бідна мати не могла ніколи думати спокійно про люту смерть, що забрала їй в самім розцвіті літ найщасливійшу дитину. Смерть родителів і маленьких діточок, хоть боліла, та все видавалася для ока чимсь природним, але смерть в силі віку, в трийцятім році, що мовби скосила її найстаршу замужню дочку, була для неї чимось так страшним, так прошибаючим, що не могла того ніколи ані забути, ані нічим заступити. Роздираючі образи її конаня, розпуки чоловіка і смутне вражінє, коли привезли їй на виховане малу сирітку, одиноку дитину її доньки, станули перед нею так живо, як би то все учора діялось. І довгу хвилю було лиш чути хлипанє нещасної матері.
Нарешті підняла спущену голову і взяла назад до рук випавшу роботу. Спочатку поволі і ліниво порушувалися дроти в її пальцях; але та сама тишина, що кинула на неї хвилю сумних згадок, відбила її назад. Біль, що підносив грудь сплаканої жінки, почав утихати. Порушений ум утишувався, мов скаламучене польове жерело, де збовтаний чорний намул осідає помалу дрібними пилинками на дні. І от на дрожачій, ще прозорій шибі зачинають знов відбиватися найближче стоячі предмети: зломаний пень, китиці трощі та синя або жовта квітка. І в дрожачій ще від зворушеня душі пані Шумінської зачали рисуватися в тисячних зарисах і заломах контури предмету, котрий її завсігди занімав… Був то її дім, її цілий світ. Не бачила вона більше простору, лиш, що з-за єго вікон, не вибігала гадкою поза єго стіни. В нім замикалося ціле її житє, вона нічого не бажала над те, що входило в єго об’єм. Той дім, на вид такий тихий, був цілим її щастєм, вистарчав їй у всім. Якби не він, не дух часу! не той демон, що все дороге псував і нищив! Він всувався в усіляких видах в щілини її дому, визирав з кождого кута, бурив віковий порядок; він був закваскою вкравшогося під її дах розладу, описував магічні круги своєї незмінної волі, холодний на гіркі сльози і жалі жіночі. Все, хоч і як противне її волі, сповнялося, коли він того хотів. Всі її діти, сини, доньки, внуки пішли іншими дорогами, ніж вона думала і бажала. Він ломив найдорожчі й наймилійші надії її серця.
Сини повстали насупроти вітця, а доньки насупротив матері. Чи ж той син, котрий перший назвав страшного демона по імені, не міг бути далеко щасливійший, якби був пішов дорогою своїх батьків, ніж тоді, коли пішов за покликом того духа часу? Дотепер був би уже давно попом, жонатим, мав свою родину, а так що? Пішов на того «професора», та, відай, уже і лишиться вічним суплєнтом та старим кавалером, а тимчасом кілько-то треба було перетерпіти клопотів та домашнього непокою! Сама прибита і зломана, мусила без згляду на свій смуток годити батька з сином, котрі остро й уперто станули против себе. Старий аж розболівся; син побачив вкінці, що нема що робити, та пішов до семінарії, але однако записався на той нещасливий відділ філософічний, а потому таки відрікся попівства.
Та сама укрита, могуча сила заволоділа і її молодшою донькою Ольгою. Їй, як і братові, прибрид попівський стан. Мала кілька стараючихся о її руку семінаристів, та всі були їй не до смаку; вона бажала вийти лиш за цивільного. Той стан видавався їй якимсь ліпшим, догіднійшим, та, мабуть, хіба лиш для того, що в нім не жила. Що би то була дала пані Шумінська, коли б Ольга була залюбилася, як її старша сестра, але на то навіть не заносилося. Усі гадали, що як вийде замуж, то зміниться. Але де там! Хоть має доброго чоловіка, красні діти й не злу парохію, але все чогось невдоволена і не своя. Вона опанована якоюсь самовільною, блудною химерою, якби наперекір тихим, статочним та спокійним жінкам. Та її дика фантазія затроювала її ціле житє та безжурне і щасливе дівованє в домі родичів. Помалу і незначно, задля маловажних на вид, а гірких в наслідках дрібниць, виробилося між матір’ю а донькою ненастанне непорозумінє. Кожде «новаторство», впроваджене донькою, кожде не так поставлене крісло, затримана по-новому етикета або нова книжка дразнили і гнівали матір до найвищої степені. А найбільше сердили її книжки, котрі не знати відки бралися завсігди в руках доньки. Пані Шумінська ніколи собі того не може дарувати і нагадати без встиду, як раз в нападі нервового роздражненя видерла у доньки якусь новісіньку книжку і подерла на дрібні кусники. Але вона сама була така бідна, в такім близькім до розпуки настрою духа, що не знала, що робити. Вона перечувала, що з тих книжок віяло чимсь чужим, що се були висланці та знаряди ворожого їй демона, що з них плила струя, котра щораз більше підмулювала беріг її тихої пристані.