Врешті один із лікарів відступив від хорого, кинувся на фотель в другому покою і опер голову ліктем на стіл.
— А що, нема надії? Що йому властиво є? — питали присутні, обступаючи лікаря.
— Найменшої! Мав поліпа в усі, довший час не чистив, тепер ударило на мозок, — параліч.
— А може би, ще який рятунок? — напирав дехто на другого лікаря.
— Рятунку на таку слабість нема, — відповів сей, здрігаючи плечима.
По якімсь часі лікарі переглянулися та й стали лагодитися до відходу. За ними посунули й інші присутні. Коло хорого порались лише цирулик і паламар.
Час було вже і Савині відходити.
— Ну, ходімо додому, — сказала до Євгенії. — Тут ніхто вже нічого не поможе, а до родини зателеграфує Попович, ми вже з ним про се говорили.
— Ви йдіть, а я тут лишуся, — відповіла Євгенія з твердою постановою.
— Але ж то не на твої нерви проба, Євгеніє, — старалася пересвідчити її Савина.
— Ні, ні! Я не лишу тих людей! Я прийшла тут в найкритичнійшу хвилю: я знаю, що такі хвилини значать, і ся нагода очевидячки наказує мені сплатити людям те, що я їм винна.
Знова кілька осіб відійшло. При хорім лишився лиш один паламар, а коло Урбановичевої сиділи все ще ті дві пані. Попович зблизився до Урбановичевої з папером і олівцем в руках. Вона подала голосно адреси деяких кревних, а між тими й матері мужа. Почувши те, Євгенія ціла здрігнулася і хотіла вийти до сіней. Велике зеркало, що висіло напроти, відбило постіль і цілу стать хорого. Лице його вирівнялося, лише страшна блідість не уступала: повіки були широко отворені, а порожні остовпілі очі дивились, не бачучи, байдужі на все, що діялось круг него. Розжуджені мухи зачули свою добичу і обсідали бліде лице хорого, а одинокою тепер роботою паламаря було прогонювати їх. І те все мала побачити його мати.
Євгенії застукало в висках, стиснуло в грудях, і вона нервово заплакала. Але швидко втерла слези. Не плакати прийшла вона сюди, а нести поміч! Поміч? Яку поміч? Тут уже людська поміч нічого не вдіє! Хіба би яка надприродна сила, а такої, відай, нема, — думала вона.
Довкола настала глуха тишина. Темна ніч обтулювала цілу хату і прилипала до вікон непрозорою заслоною.
Присутні сиділи мовчки, не рухаючися, змучені зворушеннями й пізньою порою. Одна лише Грамська поралась, ходила, прятала щось, замикала, взявши ключі від Урбановичевої.
На горищі щось гуркнуло, гейби хто посунув ногою, і втихло.
— Хтось ходить по поді, — завважила одна з пань.
— Се так завсігди було, — промовила Урбановичева. — Ходило, ходило, прийшло і забирає мого чоловіка.
Потім одна з пань стала розповідати, що як її мама вмирала, то також так ходило щось і гуркало по хаті.
— При смерті батька мого мужа щось також плакало під вікном, — договорила друга.
Розмова на сю тему потяглася дальше, а пані випереджували одна одну в оповіданю страшних прогностиків.
По якімсь часі на поді було чути знов, як би якийсь легкий хід, а потому ніби щось упало з бантини.
Урбановичева скорчилася і звинулася в клубок.
— Се мусить кіт ловити мишей, — сказала Євгенія.
— Але у мене нема кота, — відповіла майже гнівно Урбановичева.
Євгенія замовкла. Загадкові гуркоти вона пояснювала собі коли не котом, то іншим якимсь нічним звіриком, а проте, в такій поважній хвилі вони набирали якогось іншого значіня і сильно потрясали єї нерви.
— Може, добре хто вліз на під, користуючи з загального замішаня, — завважила по хвилі Грамська.
Се видалося і Євгенії найправдоподібнішим, і вона порадила переконатись і піти на під. Грамська взяла свічку й пішла наперед, за нею поступала Євгенія. Вже були на перших ступенях сходів, коли Грамська задержалася.
— Ідіть, закличте Поповича, бо як се справді який злодюга, то що ми самі з ним зробимо?
Євгенія сповнила розказ. Попович не опирався, та якось нерадо встав і пішов за панями.
— Беріть і паламаря, — командувала дальше Грамська.
На поді не було нікого; і лиш як би на підтвердженя здогадів Євгенії, що се закрався звірок, стояла розкинена купка кукурудзів й іншого зерна, призначеного для курей.
— А що? — запитала Урбановичева разом з двома панями, коли ті четверо зійшли з поду.
— Нічого, — відповів коротко Попович.
Урбановичева загорнулася ще тіснійше в шаль; з очей її товаришок блиснув тріумф. Сей проблеск тріумфу спостеріг і Попович і додав з чутною нетерплячкою в голосі:
— Коли тихо в хаті, то нехай хоч ворона сяде на дах, а здаєся, що то хтось ходить.
— Ворона або не ворона не кождому чоловікові покажеся, — завважив паламар, стаючи по стороні прихильної до містицизму групи.