Вони доходили до хати, що стояла край дороги на самім кінці села. Хата була велика, з комином, побита гонтами, але гонти були місцями пообдирані, а стіни світили до місяця облупаною глиною. Стара, дуплява грушка широко розкладала довге гілє, а до неї тулилися купи розвіяного вітром лабузу.
Стодола стояла нарозтвір, двері від колешні упали на землю, а при воротах гойдав вітер відорваною латою. Був статок, лиш не було кому про него дбати. Газда вмер, а газдиня байдуже, не розшивалася. «Доста вже напрацювалася та світа божого не бачила», говорила не раз вдова. Чоловік був добрий газда, але лотока[44], держав її в руках. Коли вмер, удова гуляла, справляла вечерниці, поїла парубків, а про газдівство не дбала.
— Слава Ісусу Христу! Боже помагай! Добрий вечір! — вигукнули парубки, входячи до хати.
— Навіки слава, дякувать за слово добре! — відповідали весело дівки.
— Просимо ближче, — припрошувала газдиня.
— Не просіть так дуже, бо не знати, чи всі нам тут будуть раді!
— От, як згонорилися! Хотять, аби дівки самі їм на шию вішалися. Де є дівки, щоби не раді були парубкам.
— Гадаєте, що всі дівки так, як ви, Анно, — бризнула словом Марина.
Дівки засміялися, а парубки ніби не чули того.
— Або що: неправда? Скажіть, що неправда! А хто вам то повірить, — відгризалася Анна.
— От! Се раз Анна, от! Баба сім миль із-за пекла, все ріже в очі, — підлещувалися парубки.
— Як свій свого вихвалює, — вмішалася знов Марина. — Але що правда, то правда, — притакували дівки, сміючись. Але парубки знов чинилися так, буцімто й не чули.
— Не ваша правда, а моя, — обставала при своїм Анна вперто.
— Так і є, Аннина правда все наверху, — договорювали парубки.
— Се справді так є, але сідайте, чого стоїте, — припрошувала газдиня.
— Дякувать, най все добре сідає, постоїмо!
— Може, більші повиростаєте, — посміювалися дівки. — Уже кому-кому, а Петрові не шкодило б трохи підрости, — докинула знов Марина, зиркаючи з-під ока на сухорлявого парубка. Петро удав, що немовби не лише не чує, що вона говорить, але й не видить її.
Нарешті парубки розгостилися, позасідали коло дівок, сміються, жартують, а на Марину ні один ані оком не поведе. Почнеся яка бесіда, а Марина вмішаєся, то всі нараз затихнуть, зажартує, то дівки сміються, а парубок жаден і вусом не рушить.
«Що їм сталося? Поглухли чи який інший припадок на них вийшов», думала зневажена дівчина; з гнівом відвернула очі від цілої компанії і вдивилася в шиби вікна.
Надворі було темно, вітер заводив якусь сумну пісню, шелестів у купах лабузу, а стара грушка тужно поскрипувала.
Марина в одно дивилася в чорні шибки вікна, в серці кипіла злість, у голові крутилися якісь темні, пірвані думки, щуміли крильми диких птахів.
— Коби хоть чорт прийшов та й заговорив до мене! подумала вона з серцем.
«Коби хоч чорт», свиснув вітер, затряс вікнами, завив диким стогоном, загудів у комині і з лускотом отворив двері.
— Тьфу! пек тобі! — жахнулися майже всі в хаті
— Запирайте двері! — крикнула газдиня.
Але двері як отворилися, так самі з лускотом заперлися, лише щось по хаті зашуміло, а стара грушка жалібно застогнала…
Марина дивиться: коло неї станув такий гарний панич що аж очі забула. Високий, стрункий, у короткім кабатинку і маленькім з пером капелюшку. Волосе у него чорне, як у ворона, а очі гейби чорним огнем горіли.
Він сів коло неї, говорить, жартує. Вона й собі жартує, сміється, рада, що має з ким забавлятися.
— До кого ти говориш? До кого смієшся? — питала Анна.
Марина здвигнула плечима.
— Справді, до кого ти говориш? — питали дівки.
— Чи вам очі повилазили, що не видите панича? — відповіла сердито Марина.
— Панича? Якого панича?
Усі подивилися по собі.
Марина нічого вже більше не відповіла. Що вони всі її обходять. Панич гарний, веселий, чимраз ближче присувається, обіймає, сміється, і шепче до вуха любі, солодкі слова.
Кров переливається їй у жилах, б’є в висках, заливає невисказаною втіхою серце.
А він шепоче стиха:
— Будь моя а будеш панею, всі тобі кланятися будуть, у шовках будеш ходити, поїздом їздити, на пухах спати, у всякім добрі упливати, від золота-срібла блищати.
Вона ніби не слухає, соромиться, відвертаєся; він хапає її за руку й закладає на палець золотий перстінь.
Вона відвернула якось руку, а веретено упало на землю.
Зігнулася по веретено — аж глип! — і вся застигла… Глипнула ще раз, а у панича кінські копита.
— Ох! Я нещаслива! — крикнула не своїм голосом, схопилася та й просто у двері…