Пальці пані Шумінської жваво порушалися, блискучі дроти лиш мигали в дрібних ключках, а гадки торочилися разом з ниткою, що тягнулася з клубка. Як наймолодший син зробив матуру і заповів родителям, що йде на права, уже єму ніхто не супротивлявся.
— Най вже буде, чим сам хоче, — сказали обоє старі, — аби лиш потому на родичів не нарікав, бо нема нічого прикрійшого, як коли діти нарікають, що родичі їм будучність попсували.
Але з тяжким серцем виряджала єго мати на університет. Досі він був дитиною, та хоть не дома, то все ближче родительського ока, але тепер сам оден, без жадної опіки, буде кинений в вир великого міста, в ту пропасть безмірної деморалізації. Ох! кілько-то добрих хлопців, дітей порядних родичів упало жертвою великого міста! І знов житє одної дитини закривалося мракою безмірного віддаленя, де губилися всякі напімненя і голос матері.
З боязнею і непокоєм у серцю слідила мати за кождим словом і рухом сина, коли той приїздив з колегами на вакації додому. Не перепускала жадного слова їх дружніх розговорів, та чим більше чула, тим більше її серце заливалося кров’ю. Ловила недокінчені слова і фрази, котрі аж надто ясно говорили о житю молодіжі, котрого вона так боялася. Крім того, відбивалися о її уха ще реченя і поклики цілком для неї незрозумілі: «Народ, рівність, свобода, революція французька, експлуатація мужика, сорок осьмий рік!» — ось що заєдно виходило з уст молодих людей, і тим більшим страхом наповняло її, чим менше з того розуміла. Найбільше однак тривожили її уваги о бозі,
о правді єго існованя і опіки. Вона також дійшла, що син не молиться і що в церкві заховуєся як поганин, без побожності і скрухи християнської. «О боже! — говорила не раз про себе. — Звідки має взятися ласка твоя, коли люди не узнають тебе! о мудрці, мудрці! лиш гнівите бога та накликаєте єго кару на других людей! Нема бога! а звідки взялося все на світі — дерева, птахи, звірята? Хто все те сотворив, як не бог?»
Завсігди, коли буря повставала в її душі, а серце дрожало болем діткнене, вона висилала невидимого посла до бога — молитву. І чула, як викликаний нею ангел божий зближався і приносив спокій. Тоді сила молитви була їй ще потрібнійша, як коли іноді. Щоби відвернути справедливий гнів божий від невірного сина, вона брала до рук свій молитовник і відмовляла молитву, приписану на смуток і терпіня. Але слова молитви, місто лагодити її сум, ще більше його змагали. То був гімн до бога, що прославляє єго всемогучість, силу та безконечну доброту, котрої люди не пізнають, і кінчався просьбою найнижчої рабині:
Слова гімну запалювалися перед її очима огняними стрілами, а зимний піт виступив на чоло. І вона тілько, ох, тілько літ молилася і просила о пімсту на невірних, а тепер та пімста сунеся до неї самої, зависає чорною хмарою над її власним гніздом і грозить громом…
І виділось їй, що той грім уже недалеко, що вже чує відгук єго глухого гуркоту в воздусі, що перші блискавки вже продирають небосклон.
Якось раз читав її чоловік в газетах, що «теперішня молодіж віддаєся фантазійним мріям і побиваєся за змінами в суспільності, але се дійсно лиш фантазія та уроєне молодих голов. Вікового пбрядку ніхто змінити не може, а зміняєся він сам собою, промислом та відкриттям. А тоті, котрим здаєся, що суспільні відносини можна змінити, як одіж, ніби офіцерський мундир переробити на фрак бальовий або коротку курткуна поважну чемеру, ті не знають, що тим спровадять лише кроваву катастрофу, нічого не досягнуть ані для себе, ані для загалу, та стануться лиш жертвою свого хвилевого блуду, знарядом в руках людей, що гонять за почестями». Мало вона з того зрозуміла, але віщувала серцем, що се стоїть в якійсь зв’язі з тим, що вона чула з уст свого сина і єго товаришів. І з того може вийти щось дуже-дуже зле. Бог, очевидно, опустив тих, котрі його зневажають і ідуть на бездорожя, непросвічені єго мудрістю і ласкою. Затрясеся земля від шуму боротьби, гуку тяжких ударів; одні упадуть трупами на місці, другі зависнуть у воздусі, лише круки закричать над їх трупами, вони зогниють у бездонних гирлах тюрем, завалених залізними брамами.