Дідуньо поволі підійшов до свого ровесника, підкорчив тоненький шнурок, що висів у цілій своїй довжині. Старий відразу перестав грати, та лиш спокійно став будто би розповідати: «Так а так, так а так»…
ВОЄННІ НОВЕЛИ
Кінь
Он там, за послідньою хатою, скрився ворог. Наших всього сімох — неприятеля утроє більше. Вірні коники під ними зрозуміли небезпеку — уганаються, біжать, щоби спасти своїх друзів-їздців від погибелі.
Неприятель взрів. Шле стріл за стрілом, кулю за кулею. Уже близько, уже їх досягають. Одна куля досягнула, поцілила — у самі плечі. Повалився улан з коника вірненького, а товариші полетіли, і лиш курява знялась за ними.
Станув кінь над упавшим своїм паном. Б’є копитами, згинає голову, подає шию, щоби улан міг ухопитись руками, нюхає роздутими ніздрями свіжу кров.
А неприятель уже близько…
Гей, не врятує пана, а сам впаде в полон.
Тяжко з другом розлучатись. Коло неживого улана лежала його «мантля».
Кінь вхопив її в зуби і — полетів за своїми.
ПОЛИШЕНИЙ
Переклекотів град машинових крісів, притихли гуки гармат і, як переходячі громи, відзивались приглушеним гуком.
Переражені, збілілі від страху люди повиходили зі своїх хат і криївок. Поволі зачали отямлюватись й роззиратися вокруг себе.
Дорогою тягнулись нога за ногою криті санітетські вози, звозили ранених до переміненої на шпиталь місцевої школи. Тяжкі стони рвали за серце, і не одна сльоза скотилась по лиці.
Дехто з людей підходив аж під ліс, де найбільше билися. Моц упало деревини, упав і величезний бук, що ледве двох хлопів могло його обіймити, і немало вже збиралось з-під нього жиру.
Страшно.
Та все-таки живий живе гадає. Запобігливійші стали вибиратись до лісу, щоби назбирати поламаного гіля і грубшої деревини. За старшими бігли дітваки, хлопці й дівчата.
Зібралась ціла громада недолітків: два хлопці, дві дівчини і дванадцятилітня Магдуня. Взяли візок і поїхали в ліс по дрова.
Хлопці тягнули візок, а дівчата йшли уважно поміж розсіяні кулі, пороздирані шрапнелі й широкі п’ятна застиглої людської крові.
— Кров, кров! — скрикувала від часу до часу Магдуня з широко отвертими зіницями.
Сердечною кров’ю заливались і дитячі серця. Заходяуе сонце вкривалося жевріючими, мов огонь, хмарами, і кривавим блиском обливало свіжі, ледве що прикриті лісовою жовтою глиною, могили.
Чим ближче до лісу, тим більше могил, крові, куль, полишених жовнярських шапок; усюди збита земля, перемішана з кров’ю й листєм, глибокі, повибивані вирви, а коліями коліс посочилась кров.
При доріжці лежала сіра, широка розкинена «мантля». Хлопці хотіли її взяти, але побоялися, щоб не було якої біди.
Поламані дерева лежали одні на других. На однім корчі перехилилася вбита серна, з відкритими шкляними очима, а на півзламаній галузі висіла зачіплена одним крилом, поцілена в лету ворона.
Дівчата стали накладати на візок дрібніше гілє, а хлопці пішли дальше в ліс.
Магдуня відбігла трохи від товаришок і жахнулася. Щось засиніло з-під викиненої з вирви землі, і почула немовби слабий стогін. Підбігла ближче й остовпіла: перед нею лежав окривавлений жовнір з мертвоблідим лицем. Мертві його повіки легко дрогнули, й він отворив очі.
— Сюди, сюди! — кричала на товаришок.
Тихий, болючий стогін видерся з грудей раненого.
— Живий, живий! — кричали дівчата й почали кликати хлопців. Прибігли хлопці.
— Що робити? Треба б піти, дати кому знати.
— А може б, взяти на візок і завезти до шпиталю?
— Візок закороткий.
— Може бути, лиш треба б щось високо підложити під голову і плечі.
Побігли за візком, скинули ріще, і всі разом почали підносити раненого.
Руки, ноги, груди — все було замаране глиною й закипіло кров’ю, лиш на однім боці жовніра блищала золота звіздка.
Треба було ще що підложити під голову. Нагадали за «мантлю», що лишили при дорозі, і тепер їм уже не страшно було її взяти.
— Ох, болить, болить, — стогнав завмираючим голосом ранений, коли діти заходилися коло нього.
— Де мене везете? — спитав аж у половині дороги.
— До шпиталю.
— Тут є полевий шпиталь?
— Не знаю, який, але якийсь є у школі, і там звозять усіх ранених.
Хотів ще щось запитати, та не міг.
Приїхали до шпиталю уже добрим смерком.
— Що там таке? — запитала санітетка, що саме йшла з якимись фляшками.