— Ми знайшли в лісі жовніра.
— Мертвого?
— Ні, він живий.
— Що кажете? Живий? Але ж там прецінь наші були. Певне, який полишений.
— Ми його найшли під глиною з вирви.
Скоренько поклала пляшечки на вікно, прибігла до візка і стала кликати других. Прибіг лікар і кількох санітетів, взяли його на ноші й занесли досередини.
Другої днини Магдуня прибігла запитатися, як він мається. Санітетка сказала, що мав в собі кулю, вчора її витягнули, але ще дуже слабий.
Магдуня звідувалася щоднини.
Казали, що ліпше, що вже приходить до здоровля.
Раз захотів з нею бачитися, і коли увійшла, сидів уже в кріслі.
— То ти, Магдуню, врятувала мені житє? — сказав слабим, але веселим голосом.
Він дужав на здоров’ю з кождим днем. Магдуня все його заставала в городі на лавочці, де чекав на неї.
Коли вже добре почув себе на силах, пішов з нею до її хати. Був говірливий, веселий, як би ніколи не слабував.
Аж одного дня прийшов, щоб попрощатися^ бо мусив уже відходити. Магдуня голосно заплакала.
Він сумно усміхнувся, погладив її по голові й обіцяв писати.
У дві неділі прислав карточку, на котрій був намальований хорий жовнір, а санітетка держала його за руку. Писав, що йде до лінії. За якийсь час повідомив вдруге, що призначений до бою, і від того часу Магдуня не мала від нього ніякої вістки.
СВІЧКА ГОРИТЬ
Велике, блискуче сонце сходило з небосклону і кидало довгі, ясні прощальні лучі своїй вірній любці і щирій товаришці — землі.
Одягнене в етеричні фіолети облаків мінилося блискучими тонами найкрасших красок, а щаслива його любка вся ясніла промінним світлом королівської пишної пурпури.
Відходило з проволокоv, озираючися поза себе, і посліднє кидало розпаленим оком любові на ясні води та темні бори, спиналося по шпилях дерев, високих будівель і веж, що будто би досягали легких золотистих облаків.
Прощалося з жалем, приневолене незмінним законом конечності.
Послідні лучі, послідні погляди, послідні поцілуї.
Відійшло.
А з ним згасло світло, радість і тепло землі. Уся похолоніла, обвинулася темним, жадібним серпанком мрачного смутку й туги.
З другого боку висунувся в німому маєстаті місяць, як би скаменілий з болю. Не зважав ні на звізди, що іскрилися вокруг него, ні на білі облаки, що сунулись низом зачаєно, тихо, як бездушні потуги природи; гордий, холодний, сріблясто-блідий, як би переражений, сумно дивився на бідну землицю, на її людський муравельник і людську судьбу.
Із відкритого вікна гарного партерового домика в малому містечку розливались смичкові тони скрипки з акомпаніментом фортеп’яну. Грали увертюру до «Вільгельма Телля».
Він — молодий, високий, чорнявий, сильно держав скрипку в білих руках і натискав струни довгими пальцями.
Вона, як розцвіла весною цвітка, сиділа при фортеп’яні і впивалася усією душею кожним тоном, кожним нюансом скрипки могутньої композиції, повної гармонії, барви і ритму.
Тихі, мольові тонації, повні смутку, немочі, безсильної розпуки, переходили і змінялись в тверді, мужеські, енергійні звуки, щораз ближчі, голоснійші.
Ще кілька сильних, довгих акордів, відповідних настроєві цілої композиції, і кінець великої події, великої сили і напруженя волі.
— Чудово! — прошептала вона в захоплені, відриваючи руки від клавіатури.
Мов бачаться мальовничі могутні альпійські гори, чується воєнний грізний дух, скрегіт збруї, мужеську силу, відвагу й тихі зворушеня серця.
Так відчувати й підхоплювати може тільки правдивий артист.
Якийсь незвичайний рух на улиці перервав їх захват і звернув увагу. Вони мимовільно зближилися обоє до вікна.
Першою їх думкою було, що, може, десь горить, але ніде не було видно луни. На противній стороні вулиці стояло кількох мужчин і читали про ліхтарні розліплене на мурі оповіщене.
— Що там таке? — запитав він одного з переходячих, вихилившися через вікно.
— Як то, не знаєте? Загальна мобілізація.
— Загальна мобілізація? — повторив знову хтось з другої сторони громадки прохожих.
— Загальна мобілізація, — підхопив якийсь здавлений жіночий голос.
Вони подивилися на себе майже з перераженєм, подивились очима людей, котрих несподівана, неожидана річ ввела в подив, — річ, котру не могли ні розібрати, ні зрозуміти.
По хвилі її взір упав на розложені ноти увертюри. Скоро підійшла і нервним рухом замкнула клавіатуру.
Те, що гарне в штуці, як же болюче, сумне, переважаюче в житю.