Бабуся-зима знала людей. Вона знала їх зависті, злості, амбіції, знала, як часом тяжко гнобили себе, не раз бувало що і кров потекла, але те вже давно було і з часом все те якось меншало, лагідніло. Тож бабуся немало дивувалася, коли застала таку страшну на світі лють. Хоч і потішалася, що то не буде довго тривати, бо при теперішніх винаходах, технічних знарядах, удосконаленях, цілий світ хіба пустинею став би, якби таке убиване і різня мали довше тривати.
Бабуся-зима тратила свою силу і мусила відходити. Відійшла і знову вернула. А спішно єї було обтулити збіджену землицю білими пеленами і вигоїти з завданих єї ран.
Але ті рани єще не заскленилися. Все ще дерлись і бризкали свіжою кровію. Здалека вже чула гук гармат і свист самострілів. Гуманність збанкрутувала, зійшла з поверхні землі, лишилась лиш одна брутальна сила і єї зелізні права.
Стуманілий жовнір не володів вже своїм умом. З завмерлим серцем продирався через гущу колючих дротів, затроєних димів і граду куль…
Збожеволілі коні волочили своїх неживих панів.
Смерть покотом звалювала маси людей.
На кождім поступі житє змагалось з смертю.
Всюди смертельне хропінє, крик, рев роздирали небеса.
Пекольний вогонь від кількох днів не ставав ані на хвилину. Люди кидались на себе, як дикі звірі.
Із-за ліса вибіг молодий стрілець з піднесеним вгору багнетом. Біг перед себе як опутаний, летів без пам’яті, нічого не видів, не чув.
Сліпий на все, що єго окружало, глухий на смертельні зойки товаришів, на їх крики і благаня о рятунок.
Одно лиш знав, що мусить пробити грудь і виточити кров молодцеві, що так само біг проти него.
Зрівнялись… станули… і змірились очима…
— Брате! — вирвалось з грудей молодцеві в чужім мундирі.
— Брате! — крикнув стрілець, і витягнені багнети випали їм з рук, і оба щиро обіймились.
Вмить вибігло двох других, з двох ворожих собі таборів, і обох на місці трупом поклали…
Впали, як зламане огниво. Змертвіло тіло, поблідли лиця, зашклились очі, але на їх чолі все ще як би снувалась думка, а отворені очі як би питали: «Чому так сталося? Яка тому причина? Що пхнуло брата на брата? Хто їх на себе наслав? Хто їх розділив, і нащо студене зелізо роздерло їм серця?»
А холодна, зимова ніч вкрила трупів білими рантухами. Місяць неясно визирав із-за хмар і зеленим лицем відбивався в широко отворених, дивно переймаючих очах братів, що будто би бачили не те, на що їх очі за житя дивились, не те, що їх окружало, а щось іншого, дальшого, ледви що начерненого будучностю…
Тяжка рука минувшості затяжіла була на їх житю, на їх душах — на душі цілого їх народу. Минувшість, яка казала їм забути про те, що було, не бути собою, не мати надії на щасливійшу долю. Неволя наложила тяжкі на них кайдани, окружила тяжкими ланцюгами й відтяла від цілого, світа. За кожде живійше порушене, за кождий стон тіснійше затискано кайдани неволі. Замкненим у тісних межах не вільно було виглянути на ширшу арену світа, то і той світ забув про замираючі в оковах мільйони, що надармо видирались на волю…
Коли бабуся-зима знов заглянула на бідну землицю, страшна язва з диким реготом, гуком і свистом пересувалась з місця на місце, лишаючи за собою повно гробів і зриту гарматами пустиню. Вітер шумів у спустошілім лісі, свистав вікнами порожніх хат. Земля порушалась, вставали цілі армії без рук, без ніг, без голови, інші — лиш безобразна маса. Оболочені, в лахмітю, замість зброї з тяжкими на плечах хрестами.
Ідуть незчисленними рядами, йдуть через континенти, моря, зависають у воздусі.
На полі, під лісом, де впали братя, тягнулись вже зорані поля. А кого дорога вела тими полями, той бачив два сиві голуби, як перелітали з груди на груду, присідали на корчиках, гойдались на деревині й нараз без сліду пропадали. Знову появлялись і знов десь щезали.
Уже втретє прийшлось бабусі вертати, й все те саме заставала вона. Жаль стискав єї серце і сльози-перли лялись зі старечих очей.
— Не унивай! — шепнула їй на вухо відходяча осінь. — Щось нове починаєся, щось велике висить у воздусі…
І дійсно! Серед реву гармат, що доходив із північного востока, вмішувався якийсь інший, відмінний від воєнної метушні гамір.
Якась могутня гроза гуділа щораз ближче і ближче.
Піднісся червоний прапор — б’є червона луна пожеж і займає щораз ширші круги.