Галя дивилася на матір великими очима, хоть нічого не розуміла; вірна дитиняча пам’ять задержала тоті слова дотепер.
Мати Галі, прийшовши до хати, отерла сльози, здоймила хустину з голови й пішла на другий бік до адміністратора. Вона пішла єго просити, аби він пішов до тих людей: казала, що сама хотіла до них іти, але побачила там Івана Рябоока, а той все щось мав з її чоловіком, — то вона боялася, аби її яким прикрим словом не обидив. Але адміністратор скривився. «То все добре, — бормотів він, — але я адміністратор, я не можу в такі справи мішатися й людей собі наражувати…»
Восени зачали переноситися до своєї хати. Смутні то були переносини, а ще смутніше було дивитися на камінне лице вдовиці, на котрім як би застиг увесь біль її душі.
Невесело було в маленькій хатині. Мати все була зайнята домашніми справами; Славко був у школах, а до Галі і наймолодшого хлопця цриходив сільський учитель учити. По лекції тулилися всі коло Олі, найстаршої по Славку сестри.
Бідна Оля! Іще дитиною дістала була тяжку віспу, що страшно її змінила: навіть очі як би померкли, погасли, змаліли. Свобідна і весела дитиною, тепер вона, прийшовши до пізнаня, смутніла. «Я ряба» — говорила вона жалібно, і в сих словах була вся розпука дівчини, що втратила свою красу, в котрій одній виділа щастє.
По смерті батька Оля хотіла всіма силами помочи тягнути тягар, що впав на матір, але, як збита тучею пташка, не знала, в котрий бік собою ударити і від чого зачати.
Кажуть люде, що нова хата мусить ся чимось відновити: весілєм, хрестинами або смертю. У них відновилася вона знов смертю. Дифтерія, що забирала майже всі діти з села, забрала і їх двоє близнят.
Викопали ямку у ніг батька і там їх обоїх поклали так, як обоє прийшли на світ.
— Добре, що бог забрав, — шептали люде межи собою, — що вона робила би з тілько дітьми?..
— Не плачте, їм там ліпше буде, — потішали сільські жінки.
Мати не плакала, бо, відай, сама так само думала. Лиш гіркий біль кривив її уста на такі уваги і ради.
На попівстві лишилася була ще одна колешня. Вона була поставлена їх власним грошем, і вдовиця на відході хотіла її забрати з собою. Та коли взялася до тої роботи, зробився пополох у селі, що буде треба нову колешню ставити. Парафіяне зажурилися, бо матеріал треба було спроваджувати здалека для адміністратора, що вже мав обіцяну презенту; та й єму самому не хотілося давати з подвір’я готову колешню, бо знав він, що на нову треба буде добре чекати. Отже, порадилися сплатити колешню. Зібралися люде, отаксували та й порозкладали на «нумера».
Вдовиця пристала на все. Вона думала собі, що тепер не треба буде такої великої колешні, і лише просила, аби борзо гроші постягали. Одну частину грошей їй виплатили, і за неї вона склеїла собі маленьку стайню на одну корову. Але другої половини уже тяжко було небозі дочекатися. А тут Славко пише лист за листом, що гине з голоду…
Надармо просить вдова то адміністратора, то війта, то братство церковне, — все якось не можна було до ладу прийти. Аж нарешті змилувалися й по нараді з попом післали присяжного в село, аби брав «гицки» від тих, що дотепер не дали нічого на колешню.
Пішла раз удовиця зі своїми молодшими дітьми в поле до робітників. Днина була гаряча. Вони були змучені і сіли під вербами над потоком, аби трохи відпочити. Навкруги тягнулися левади, дзвеніли сапи робітників о суху землю, гамір і гомін людських голосів відзивався скрізь.
Он іде наперед один сапанник і франтує, а цілий ряд голосно смієся, а там знов на другім кінці співають тужливу коломийку. Із-за плота то показувалася, то ховалася зав’язана хусткою жіноча голова.
— Боже помагай! — заговорив нараз також голос жіночий. — Сапаєте, кумо?
Жінка в хустці оперлася на сапу.
— Сапаю, коби бог поміг сьогодні скінчити: люде з другого, а я з першого…
— Таке й моє, — сказала перша, — не встигла город досапати, та й мушу іти завтра до Івана за сапанницю, а позавтра до пана за гроші, бо прийшов той опришок присяжний та й узяв «гицок» з хати: аж три шустці припадає на мене за якусь попадеву колешню. Бог би її святий побив, голову би зломила зі своєю колешнев!..
— Ой не кленіть, не кленіть, кумко, — зацитькувала друга, — вона вже і так сиротище…
— Хоть сирота, але не буде так тягнути сапов на сонці, як отепер ми, — завважала розлючена жінка.