Галі почорніло в очах, і вона впала без пам’яті.
Ах, кілько-то вона, кілько разів пізнійше говорила: «Олю, дорога Олю, ти ліпшу собі часть вибрала, ти щасливійша, тому що-сь умерла…»
III
Змінилося їх положене і їх житє. З сусідами вони перестали бувати, бо не було ані чим виїхати, ані в що убратися, як треба. Сусіди у них також не бували, може, з милосердя, аби не робити коштів. Так помалу про них і забули.
Лиш одна близька сусідка, їдучи або вертаючи з міста, часом до них повертала. Мати Галі підозрювала, що вона лише для того повертає, аби придивитися ближче її нужді, бо і перед тим не дуже її навиділа.
Раз щось їй прийшло до голови запросити їх до себе на празник. Мати Галі спочатку ані думала їхати. Куди їй було тепер до празників! Але Галя уже тогді була спорим підростком, і не раз кортіло її бодай хоть трохи вихилитися з-під низької стріхи їх хати. Бачивши її охоту, мати не противилася, а може, і подумала, що ліпше буде, коли її хто і вона кого видіти буде.
Але в що тут було убратися? Вони не мали одежі такої, як треба, та й купити ні за що не було. Мати набрала якоїсь легонької тканини, дала жидові в місті скроїти, а Галя сама мала собі ушити.
Гірке то було шитє! Невмілою рукою прикладала вона кусник до кусника, не знаючи тому ні ряду, ні порядку, аж ледве-не-ледве ушила щось такого, що можна було на себе затягнути. Коли скінчила, виділося їй, що дуже гарно убрана, і була з себе незвичайно рада.
Аж на празнику, коли уздріла других і з ними порівняла себе, побачила всі недостатки й хиби свого убраня.
Несміла і змішана, забилася вона в найтемнійший кутик покою і боязко дивилася на не знаний їй дотепер товариський рух.
Найбільше впадали їй в око панни деканівни. Вони були дуже красно почесані і мали сукні, пороблені модно і складно. З лиця гарні вони не були, — були навіть погані і менше танцювали від других паннів, а все-таки не були так забуті і неспостережені, як вона. Вряди-годи таки хтось із паничів до них завернув, тимчасом вона сиділа в кутику, поликаючи сльози й надармо виглядаючи, чи її хто не возьме до танцю.
Заздріла вона, нарешті, що якийсь молодий, тоненький панич танцював з дівчатами по черзі, не пропускаючи ні одної. «Він, може, і до мене прийде», подумала собі Галя. І замість утішитися, вона хотіла утікати з свого місця, але вже було запізно. Він дійсно прийшов до неї, обкрутився кілька разів і посадив на давнє місце. Вона ще не уміла тогді добре танцювати, бо ніколи з ніким не танцювала, окрім з братом, що часом брався її учити танців і крутився з нею в маленькій хатині, де ледви можна було обернутися.
По тій же першій прилюдній пробі з чужим чоловіком Галю розібрав ще більший жаль. Вона пішла зараз до мами, що також сиділа сумна і забута, і просила, аби вже їхати назад додому.
Аж пізнійше вона довідалася, що той уважний на всі панни панич був братом деканівних, котрих вона найліпше собі запам’ятала. Сердешна! не гадала вона ще тогді, що з домом їх ближче познакомляться!
Вони у себе за житя батька не бували, бо доста далеко від себе мешкали. Але по єго смерті вдова мусила до них їздити щороку задля своєї нещасної пенсії, котру, як всі вдовиці, через руки декана відбирала.
Ближче пізналися вони аж тоді, коли Славко зробив матуру і вона з ним поїхала до декана, аби той для него видав «свідоцтво моральності», яко конечно потрібний документ для семінарицького кандидата[4].
Вони прийняли їх незвичайно ласкаво, й бідна вдова оживилася, не зазнавши уже давно так теплого привіту від людей. Вона знала, що ті ласки спадали на неї через сина, яко будучого семінариста, але то її зовсім не вражало; противно, то була честь, віддана її заслугам!
Та невважаючи на хвилеве поліпшене тих відносин через сина, ні раз не улегшалися її тяжкі клопоти і видатки. Бо хоть одного сина вона дала до семінара, то натомість мусила другого давати до школи. А се тепер приходило ще тяжче, як спочатку. Ніхто не видів їх тяжкої біди, від нікого не було порятунку. Стягаючися з остатнього на старшого сина, вона позичила в банку на грунт. Тепер треба було рати платити, а тут уже і їх сирітська пенсія скінчилася. Прийшло до того, що мати хотіла брати хлопця з половини курсу додому — нівідки було дихати.