Стефан був сильно блідий від внутрішнього зворушеня, а вона ледви могла вимовити: «Пробуйте…» і швидко пішла від него.
Карта обернулася! По поезії наступила проза: дійсність нещасного положеня виглянула з-під рожевих листків. Тепер уже не було бесіди про взаємні склонності серця, лише чи можна буде тих, так конче до щастя потрібних, кілька соток роздобути. Журилися тим усі. Журилася Галя, журився Стефан, журилася мама і брат, що зараз по освідчинах завізваний був на фамілійну раду. Єму потрібно було шість соток.
І о тоту суму, котру не одна велика дама видає на оден вечір, на одну сукню, розбилася ціла будучність бідної дівчини. Мати не могла уже нічо з задовженого свого грунту витягнути, а брат давав лише третю частину.
Але материна любов спонукала матір до кроку смілого і непевного. Стиснувши серце і замкнувши на все очі, вона рішилася поїхати і вижебрати потрібний гріш.
Сумно вона вибиралася в тоту дорогу і довший час її не було. Аж нарешті вернула, — вернула так, як можна було надіятися, з нічим. Подоляне оказалися ще найліпшими, бо обіцявши трохи гроша, сказали, що дали би більше, але довги за свого зятя недавно заплатили. Другі вимовлялися недостатками, хлопцями в школах, то підростаючими дівчатами, що ростуть, як «жидівська лихва», і не оглянешся, коли сімнайцята весна завітає. Правда, кожда газдиня обіцяла щось з дому на весілє, але тут треба було — грошей.
Стрібувавши всего, вони уже нічо більше не могли зробити і мусили все здати на Стефана. «Будьте спокійні!»— казав він, прощаючися з Галею.
Аби чоловік не знати які пережив прикрі досвіди, то все він рад вірити свому добру, аж доки не згасне послідня іскра надії. Щирі, симпатичні Стефанові слова успокоїли Галю. Вона єму вірила. Вона навіть не питала себе, чи любить его. Вона знала лишень, що з ним була би незвичайно щаслива і весела і що він не міг би мати ліпшої від неї жінки. Якась неограничена вдячність як для того, що вирятував їй житє, панувала над всіма її чувствами. Він вертав їй давню, дитинну доброту серця і нищив жаль до людей і до світа. Через него вона могла бути щаслива і спосібна ущасливити других. А хто ж міг мати до того більше права, як не він сам?..
Вони прощалися ненадовго, бо на кождий спосіб він мав о котрім часі вернути.
Доля усміхнулася на хвилю, аби завдати ще сильнійший удар в саме серце.
Час приїзду Стефана минув. Галя не хотіла ще тратити надії, але він все-таки не приїжджав. Недармо чекала, плакала і молилася, час ішов, а єго не. було…
Аж нарешті прийшло від него письмо — письмо гірке, нещасне, плачуче. Він, прощаючися з нею, прощався і з своїм щастєм навіки…
Гірка іронія викривила її уста. Огонь горів у печі, — вона, здавивши письмо, кинула його в поломінь.
«Всі, всі вони однакі, що до одного… — вирвалося з її зболілої груді. — Вихваляються енергією і відвагою, а як прийде стати до боротьби з житєм, то готові придавити в собі найсердечнійші чувства… Кілько-то любовних слів він мені не наговорив, а утік, коли узрів, що не заплачу єго довгів! Говорить, що не міг би дивитися на любу людину, котрої долю не можна забезпечити відповідно, а лишає тоту людину саму собі, най пропадає! О, висока логіка мужчин, до котрої не може піднятися жіночий розум!..»
Нещасна дівчина не була вже в силі шукати якогось виходу. Бо нащо ж здалися всі заходи і пориви, коли все кінчилося на нічім! Могла тепер летіти її лодь нещасна, куди сама хотіла, — вона вже не тримала в руках весла. Міг її потопельник потягнути на холодне дно води, могла розбитися о каменисті береги, пропасти в безвістях, — для Галі все вже було одно…
Але як камінь, абияк кинений угору, упаде на землю, так Галя, як багато таких жінок, коли їм не удасться де примістити в світі, упала тягарем на власне своє гніздо. Мати, видячи свою дитину безсильну, не здібну о собі думати, взялася сама до рятунку. А мала вона лиш оден спосіб на то — віддати її за Антона. Галя надто була зломлена, аби могла була опиратися. Та й що ж вона мала робити? Лишитися старою дівчиною? Носити як би провину власний свій вік? Бути вічно предметом злосливих уваг і насмішок, вічно даватися манити зрадливим надіям? Терпіти пониженя і услугувати ціле жите своякам, котрим тяжко було жертвувати по кількадесять левів? Не мати нігде власного кута, приміщеня, котре не називало би ся тягарем або ласкою?..
Галю опанувало дивне чувство. Вона хотіла би була десь піти, загубитися, забути про світ і людей… Хотіла би пропасти, як в народній казці — запасти під землю, і сховатися за двері місяцевої або Морозової мами! Там Антін не був би тим, що тут. Там не було би світових вимогів, не було би ріжниць стану, образованя; там стояла би против него, не як против зовсім нелюбого собі чоловіка, але там, поборена єго любов’ю, вона віддала би ся, може, єму без ніяких інших побічних оглядів. Але тут на землі, тут інші рахунки! Переломити всі пересуди, відвикнути від звичаїв, з котрими, коли не в дійсності, то в снах своїх жилося, бути покиненою тими, котрі ще недавно тебе величали нижчою при тих, що зависно, може, споглядали на тебе — о, то не так легко!