Аби жінка могла над то все піднятися, на те мало залюбитися, на те треба би з любові шаліти. А тут про любов і бесіди не було.
Ах! як тяжке таке житє на світі! Гадки, як чорні змії, тислися в голову, вертіли мозок, роздирали Галине серце.
Завтра!., і раптом зо дна її душі виринув образ, котрий вона раз бачила і котрий вразив її був страшенно своєю красою та правдою: насеред великої та пишної кімнати стояла в обіймах молода пара. Її спадаючий з голови вельон і довга біла сукня свідчили про те, що тілько що відбулися шлюбні церемонії. З якою любов’ю і вірою витягає вона до нього руки, з яким чувством, запалом і жаром пригортає він її до своєї груді і складає на її чолі гарячий поцілуй! Ніщо не може рівнятися з блеском їх очей і щастєм тої хвилі. Вони — живі поеми житя, і ні оден поет не в силі віддати їх стиха прошептаних слів: «Ми, нарешті, самі».
Тепер той розкішний темат її думок затяг вічну жалобу, і сирітська доля заломила руки.
Завтра в сей час і вона лишиться з тим, з котрим до гробу зв’яжеся житєм, але як противні, як страшно противні будуть тоті думки і чувства. Все, колись дороге і сподіване, треба буде, хоть з гнівом і болем, віддати в жертву невмолимої долі. Надармо вона старалася змягчити тоту долю, надармо ковтала до дверей щастя і любові, надармо споглядала в країни того раю! Люде без-милосердно відвернулися від неї і кинули їй на дорогу лише кусник сухого хліба.
Мати ще не спала, коли Галя вийшла з хати. Довго вона чекала на доньку, і тяжкі, і невеселі думки мучили її голову і зболілу грудь.
Не з таким серцем хотіла вона бачити свою доньку під вінцем, не такого щастя бажала вона для своєї дитини.
Щастє? Надія? То давно пропалі мрії. Завмерли вони разом зо смертю батька її нещасних дітей і лягли з ним разом до гробу!
Глибокі зітханя довго переривали нічну тишину, а гарячі сльози продиралися ще через замкнені сном повіки.
Слабе прозоре світло заглянуло у вікно. Вона проснулася, протерла очі і глянула на постіль доньки. А доньки ще не було в хаті.
Місяць уже цілком сховався за гори, щезли нічні тіні, лиш зоря світила червона. Все віддихало оживляючим холодом. Цвітки, що лиш пробудилися, травки і листки світилися змиті свіжою росою, а причеплені до галузок метелики чекали, аж моТсрі крилечка їх овіє вітер і осушить сонце. Ціла земля як би в набожній задумі приклякла, зложивши руки, а шеполивий і дзвінкий потічок ніби її устами говорить ранню молитву.
З цвинтарного горба сходили дві жіночі постаті. Ішли тихо, спустивши голови, як дві зламані билини, і лише дрібне ріщє хрустіло під їх ногами. Краса ранку не промовляла до їх душі, а здоровий холод переймав дрожем. Із корча випорхнула пташка, захиталася на довгім прутику і зацвірінькотіла. Повернула маленьку головку, глянула одним оком на небо, другим на землю, глянула на жінок, ударила крильцем і вернула назад до любого гнізда, до милого друга, що гойдався на довгій галузці. Мала пташина любувалася природою, зазнавала любові і щастя і тішилася житєм.
А обі жінки — чи також тішилися житєм? Чи були то сльози любові, щастя і втіхи, що текли по їх блідих замучених лицях?…
СУДІЯ
Пан судія вертав з канцелярії зіритований: немила судова справа розстроїла єго нерви.
— Пані дома? — запитав він служниці, прийшовши додому.
— Нема нікого дома, прошу пана. Пані з панною пішли до пані консилярової, панич десь поїхали, мені пані також казали, що можу піти до сестри, бо гадали, що пан підуть просто до касина.
— То йди, коли тобі позволили, лиш затопи в печі, бо якось студено.
Служниця розпалила, накидала дров, покрутилася ще по хаті, накинула на себе хустку, і за хвилю лишився він сам один на цілу хату.
Огонь жваво захоплював полінця, гудів і прискав малими вугликами.
Судія наложив люльку, отворив дверці і вдивився в палаюче полум’я. В хаті робилося щораз теплійше; тепло наповнювало кімнату, огортало єго рамена, пашіло на лиці і переймало все тіло. І забув він про свої літа, про сиву голову, поволі затирались свіжі вражіння і стали прикриватись якимись іншими, десь на дні душі схованими споминами.