Ще кілька полін затріскотіло в печі і загуділо в широкім комині, але глибока морщина на чолі судії не роз’яснилася, а грубіла і зсувалася над смутними, пригаслими очима. Він бачив, як люде собі в таких випадках радили, бачив, яких добирали способів — спокійні в своїх переконанях і виповненю своїх обов’язків. Чому ж він так робити не міг? Не раз попадала до суду справа, що лише трохи сприту — а виторочилась би не одна золота нитка і стала би в пригоді, увільнила би не раз з дуже клопотного положеня. Ходило раз о те, щоби лиш кинути один аркуш паперу до актів і дати єму там спокійно відпочивати, за що приходив в заміну цінний банкнот. Треба лиш було ліпшого серця судії, але молодий судія відкинув предложенє з обуренєм, підкупство бридило його гірш усього. Він не міг позбутись молодих мрій, не міг знести використання біднійшого і слабшого, а противно, заступався за ними і параграфами, наскілько їх міць сягала. Кілько міг, поясняв, научав і спомагав темних і несвідомих. Але єго власні інтереси на тім не кори-стали, а противно, ще гірше розстроювалися, і він не міг найти на то ради. Дармо клопотав свою голову, кидався і болів. Способи, які єму підсувалися, не годились з єго сумлінєм, хоть були добрі і догідні. Приходили хвилі дуже критичні — гріш домагався гроша, проценти росли, житє вимагало житя і відповідної екзистенції… Кілька грубих рулоників, лишених багатим панком на бюрі в єго канцелярії в такій одній гноблячій хвилі, могли по більшій часті усунути ті журби. Від них залежала розв’язка запутаного процесу, де не можна було правди дійти, але судія догадався, що панок мусив забути у него гроші, і поспішився якнайскорше їх віддати.
Хто, коли, ставши в обороні бідних і слабих, не прийшов в розлад з можними і сильними?!
Зачали розходитися слухи, що судія злий, острий і беззглядний чоловік… Дехто відізвався добре, але більшість говорила против. Неминуче якесь зло зависло над єго головою, тож і житє зачало блідніти, тратити свій блеск, нівечене, дерте і топтане меланхолійною розвагою, де розчароване темними красками рисувало розв’язку.
Діти підростали і з кождим днем домагалися більше стараня, потягали більші видатки, котрі при їх домашніх обставинах були майже неможливі. Жінка плакала, журилася і западала на здоровлю. Вона була матір’ю, і то їй диктувало обов’язки і виробляло її понятя. Висока чеснота мужа не запевнювала будучності дітям. Єго легковаженє гроша спровадило злі відносини домові; єго патріотичні мрії — клопоти і перешкоди в авансі; високі принципи — злість і нехіть людську. Вона була матір’ю і старалася заслужити любов і вдячність дітей. Вдячність для родителів мають діти тоді, коли ті відповідно забезпечують їх услів’я житя. Чистота характеру батька хліба їм не дасть — а що ж вони варті без кусника хліба? Що варт тепер зле зодягнений, зле живлений і погано мешкаючий чоловік? До нужди прилучаєся ще погорда у других. Як діти можуть думати о родителях, котрі сталися виновниками такого їх терпіня, ставили вище свою чесноту, як добро дітей, кинули їх в положене, котре скорше чи пізнійше викопає під ними пропасть морального упадку.
Хлопців треба було давати до вищих шкіл. Судія старався о перенесене до більшого міста, та сказали, щоби не бавився в політику. Доньки виростали на безпосажних паннів, а бідній матері серце краялося на згадку, що вони ніколи не зазнають ліпшої долі від неї, що будуть мучитись і трястися над кождим крейцаром. Що з того, що вона ніколи не закладала рук, що працювала і гарувала собою? Вона не могла нічого приробити, а лиш зменшити видатки, котрі ішли на щоденні потреби житя.
Тяжко було дивитися на неї, колись гожу дівчину, а тепер висохлу, як суха тростина, з впалим лицем, зі змученими від сліз очима. Зів’яла і перецвіла передчасом. Стан її здоровля занепокоїв мужа, і він завізвав лікарів. Суд лікарів був страшним ударом для родини. Хорій заказано заніматись домом і приписано курацію, сполучену з великими коштами. Що мусило діятися в серцю її мужа? Чи ж не єму повірила вона свою долю і щастє? Що він з того зробив? Чи була вона при нім щаслива? Хто дав житє тим малим, слабим істотам і нащо? Щоби кинути безпомічні в брудні хвилі омута світового!.. Чи ж не кажуть жінці: «Іди з вірою за твоїм провідником, люби його і слухай!» А як той провідник їй за тото відплатиться? Коли ніхто не має права поспитатись, то най відповість власна совість. Я не зношу переваги над другим, не зношу визискуваня та кривди людської, се моя провідна думка, се мене одушевляє, бо вийшло з моїх духових потреб. Але вона? Чи мусить вона іти за мною, хоч се виходить далеко поза круг її мислі, понять і діланя?..