— Чи мені тепер білет купувати? — питаю його.
— А ви куди їдете?
— До Станіславова.
— Ну, то купуйте, але то поспішний поїзд, а мені видиться, що такі пані, як ви, не їздять поспішним поїздом.
— Що то за поспішний поїзд? — питаюся. — Я не чула ніколи про поспішні поїзди. — Але заки я се виговорила, той панок, що давав білети, замкнув вікно, та й все забралося, як би замів, лиш чую, що щось загуділо та засвистало. «Головонько моя бідна! поїзд відійшов», аж скрикнула я і вдарилась об поли руками. Колійники в сміх.
— Люде добрі, — кажу я, — не смійтесь, а скажіть мені, чи вже сегодня не буде більше їхати поїзд до Станіславова?
— Буде, буде, — відказали мені, — то поспішний від’їхав, а той ваш ще над’їде.
— Ну, богу дякувати, що мій ще над’їде, а того якогось поспішного най лихо возьме!
За часок чи за два зачали знов сходитися люде. Сходяться та сходяться, такого їх насходилося — повні сіни: і жиди, і пани, і хлопи, і жовняри. Коло мене стала якась жидівка.
— А ви куди їдете? — питаюся її.
— До Станіславова.
— І я до Станіславова! — сказала я та й таки так нею врадувалася, як рідною мамою.
— А ви вже їхали коли чи тепер перший раз?
— Ой, ой! може, вже стілько їздити не буду, кілько їздила! — каже жидівка.
— То я буду вже вас триматися, бо я не знаю, як де рушитися. Коби хоч ви сказали мені, коли білет купувати!
— Добре, добре, — каже жидівка, — тримайтеся мене! Як я буду йти, то й ви йдіть за мною.
— А довго ми тут будемо чекати?
— Ні, не довго, може, з півгодини.
Якраз, може, так за півгодини, а може, трохи більше, зачали знов кричати: «Каса отворена, каса отворена!» Йде моя жидівка, а я за нею, а там так пхаються один перед другим, що господи! Жидівка якось діпхалася, а мене все відтручують та відтручують. Дивлюся, кождий кладе на вікно гроші та й бере білет. Беру я й собі, витягаю гроші, а я знала від людей, що з Коломиї до Станіславова платиться два леви і 20 крейцарів. Беру я ті гроші, підсуваюся якмога найближче та й кладу на вікно. А панок ані оком не моргнув, видав ще решту білетів та й луп! — замкнув вікно, ще й дошкою засунув. А я крикнула зі страху:
— А мій білет, прошу пана!
Він підніс вікно.
— Де їдете? — питає.
— До Станіславова, прошу пана!
Він витягнув білет і каже:
— Два ринські і двайцять крецарів!
Мені аж в очах потемніло.
— Я заплатила вже, — говорю йому.
А він як крикне:
— Або, бабо, плати, або жандармами кажу тебе взяти!
Я остовпіла. «Що робити?» гадаю, а тут нема коли й нагадуватися: хоч давай інші гроші, хоч вертай назад! Витягаю хустину з грішми, а руки так мені трясуться, що ледви можу її розв’язати та той нещасний білет, що мені дав, удержати. Журице моя чорна! От таке-то моє! Я так зажурилася, що не чула, коли й колія надійшла; якби, не жидівка, то, може, була б я ще лишилася. Я хотіла з нею разом їхати, але той, що місця роздає, й слухати не хотів…
Сиджу я та трясуся, як у пропасниці: одно те, що боялася тим їхати, а друге, що жаль мені моїх грошей! «Господи Ісусе Христе! — думаю собі. — Не могло то на кого другого трафити, та на мене, таку бідну! Не мають люде на що лакомитися, та на такий бідний гріш! Добре приповідка каже: на бідного дригота! Мені й раз тяжко заплатити, а не то що два рази. Не буде вже дітям за що дарунок купити! Та що, нехай вже вибачають! Я рада була, коли якесь лихе око позавидувало!» Коло мене говорять, сміються, але де мені до того! Сиджу та й свою думку думаю. А то жене та жене, як шалене, лиш шипить та пару випускає.
Аж глип! — я вже в Станіславові, і не оглянулась, коли! «От, чоловік журиться, — гадаю, — а час летить». Той, що роздає місця, прийшов та й отворив двері, — видко, що треба вилазити. Вилазять другі, лізу й я за ними, ідуть усі через фіртку, що стоїть коло неї звінок, справилася й я туди. Там стояв якийсь в сердаці й відбирав білети. «Білет!» — каже він до мене. Я дала йому білет та й пішла. Дивлюся, ніхто мені нічого не каже, видко не має жадної рації. «Хіба йти до міста», кажу до себе. Йду, а тут якась така довга дорога тягнеся, як тягне, та й все щось так мені видиться, ніби вона не така, як тоді, коли я їхала з сином на весілє. «Ну що, — гадаю, — може, я йду другою вулицею? Може, Станіславів погорів та інакше побудували?..» А все-таки кортить мене запитатися, що то таке.