То була неділя. Люде йшли до церкви, бо то ще було рано. Якийсь чоловік йшов із колачами в хустці, мабуть, на парастас. Я приходжу до нього та й кажу:
— Слава Ісусу Христу!
— Навіки слава!
— Скажіть мені, чоловічку, чи добре я йду до міста?
— Ви вже далі й минаєте місто.
Я гадала, що він хоче собі з мене кепкувати.
— Та чого ж би Станіслав став такий малий? — говорю йому. А він на мене лиш видивився.
— За який Станіслав ви говорите? Таж то Отинія!
— Світе мій білий! Господи боже! Рятуйте мене! — Чую, що підо мною дрожать та хитаються ноги, що прийдеся серед дороги сісти, а чоловік і собі став такий дивний, ні в один бік, ні в другий.
— А я гадала, що то Станіславів, — кажу йому.
— Ні, то Отинія, — каже він.
— Та бо я білет заплатила аж до Станіславова.
— А се Отинія, спитайтеся, кого хочете!
— Чоловічку добрий, дайте мені яку раду, я вам того не забуду, поки віку мого!
— Що ж я вам пораджу? — говорить.
І як не возьму йому розповідати, як гірко я їхала, як начекалася в Коломиї, як два рази заплатила, та й як тепер, замість до Станіславова, заїхала до Отинії, то він тільки в голову почухався.
— Ну, знаєте що, — каже він, — може би я вам подав раду…
— Бог би з вас говорив і матінка свята! — говорю йому.
— Тут є один пан, сидить при дорозі, я можу вас там підвести, то як той вам не порадить, то ніхто вже вам не порадить. Звичайно, пани ліпше знають, як заходитися з тим, а християнин[9] від того далекий.
Я вже не знаю, що йому казати, та лиш прошу, аби мене завів до того пана.
То не було далеко, от так кілька кроків; він показав мені, куди заходиться, я подякувала йому ще раз — та й так ми розійшлися. Приходжу я там, а на ганку, оброслім хмелем, сидить якийсь військовий на лавочці під стінкою. Я не знаю, чи то пан, чи не пан, чи до нього говорити що, чи ні. Аж він сам зачав говорити. Та й так з бесіди я довідалася, що він також має до пана якусь требу та й на нього чекає.
— А можу я до нього піти? — питаюся.
— Він ще спить, зачекайте.
По часі вийшла служниця, ми питаємося, чи пан вже встали?
— Ні ще, — говорить.
Добре тому чекати, хто має час, але хто має пильний інтерес, то тому так навтямиться, що година стає віком.
— Піду я до нього, — кажу до військового.
— Та коби лиш що ви не обірвали, — смієся військовий.
Але я пішла до сін^й та й відхилила помалу до покою двері. А то щось як не гукне: «Хто там?» Я дивлюся, а він ще в ліжку. Я замкнула двері чим борше та й вернула назад.
— А що? — смієся військовий. — Чи я не казав?
Чекаємо ми знов, балакаємо дещо, та й слово по слові, розказую я тому військовому, чого я прийшла та й якої мені ради треба.
— Коби я був знав, — каже він, — я був би вам давно дав раду. Я військовий чоловік, служив при драгонах дванайцять літ, не з одної печі хліб їв та й не одно знаю. А з колією знаєте так: що станеся кому, треба замельдувати начальникові! А ви мельдували?
— Ні, не мельдувала.
— То йдіть і замельдуйте! Ліпшої ради не дасть вам ні пан, ні міністер, ні ніхто на світі. Йдіть лиш замельдуйте начальникові, — не маєте чого чекати та час втрачувати. Начальник там від того й є, аби кождому робив порядок. Тут не скоро дочекаєтеся, — додав, показуючи головою на двері.
Може, й правду каже військовий. Чого зачікуватися та втрачуватися? Може бути, що коли начальник від того, то буде й найліпше знати тому ряд.
— То кажете йти? — питаюся ще раз військового.
— Йдіть, йдіть і не бійтеся! За те я буду відповідати, як неправда.
З тим словом я пішла. Приходжу на банвох, допиталася, так як сказав військовий, до начальника, та й кажу, що так і так, я хотіла їхати до Станіславова, а той, що в сердаці, взяв від мене білет.
А начальник як не фукнеся!
— А нащо ти, дурна бабо, вилазила?
Я вже гадала, що все пропало, але чую, а він каже кликати тих, що відбирають білети. Нарешті прийшли вони, той в сердаці та ще два з ним.
— Котрий відобрав від сеї жінки білет?
А вони всі як один: я ні, я ні, прошу пана начальника.
— А бог би тебе скарав! — кажу до того, що відбирав білети. — А то не ти стояв там при фіртці та й брав білети?
— Щезай, бабо! — каже він. — Чого хочеш від мене, я не видів ні тебе, ні твого білета!
— Ну, ну, віддайте їй! — муркнув начальник, обернувся та й пішов. А вони в сміх та давай ще собі з мене кепкувати.
«Головко моя бідна! — журюсь я. — Що мені робити! Забилася в чужину — хоч пропадай». А то вже з полудня береся і їсти вже хочеться, бо я як ще їла в Коломиї, то й в роті нічого більше не мала. Я гадала, що й не обіздрюся, коли стану в Станіславові, а то прийшлося так попаци-ти. Ходжу я, ходжу попід ті будинки, нарешті змучилася, захотілося спати. Взяла я вузлик під голову, дрімаю, а заснути міцно боюся, аби хто вузлика не вкрав. А ті ходять та сміються, що мало не потріскають. Машини то надбігають, то відходять, а мені й не рушитися без білета. «Матінко свята, — думаю собі, — хто то таке вигадав! Швидко то їде, то правда, але бідному чоловікові нащо то здалося? Лиш обідруть та ще й насміються. Воліла б я як жебрачка йти з палицею в руках за прошеним хлібом, як пускатися тою проклятою колією!»