Та ба, раз пустився, треба щось з собою радити, а то прийдеся погибати на пні. Давай, думаю, піду ще раз до начальника та запитаю: або, або? Аж тут із того вікна, що я під ним сиділа, дивлюся, щось летить, якийсь папірчик, ніби білет. Я, як сиділа, так і зірвалася, хапаю, хапаю, дивлюся, якраз білет! А той в сердаці з камратами стоять у вікні та такий регіт справили, гейби чорти в пеклі. Мене як не возьме злість! Ні, сего я вже їм не дарую, най буде, що хоче! Йду до начальника, показую йому білет та й кажу:
— А от, прошу пана, той в сердаці казав, що ні мене, ні мого білета не видів, а оце мені кинув з вікна, коли стілько поїздів пішло!
— Ну, ну, — каже начальник, — ваш поїзд прийде ще!
Аж і справді так. Почало темніти, надійшов поїзд, та й тоді вже казали мені сідати. Так я заїхала до Станіславова, а поки вилізла, поки поночі до свахи дотюпала, то так прислабла, що аж мені в голові закрутилося. Сваха, як мене побачила, то аж перехрестилася.
— Йой, — каже, — свашенько, а ви звідки взялися тут так пізно?
— Е, — кажу я їй, — не питайте, а дайте вперед що їсти, бо я ледви стою.
Кинулась сваха, зварила яєчницю, я трохи покріпилася, та як не возьму їй свою пригоду розповідати, то вона не знала, що зо мною та й з собою зробити.
Нарешті сваха постелила, я зговорила молитви, подякувала господу богу, що мене так щасливо допровадив, та як уснула, то збудилася, вже сонечко було геть-геть високо.
Побула я у свахи два дні. Дарунків не купувала, бо не було за що. Третього дня відпровадила мене сваха аж на банвох, там мала знайомого, то той вже все поробив, що було треба, і білет купив, і сказав, коли час сідати. Мені припало місце коло вікна, то в Бурштині син зараз мене й побачив і взяв із собою.
Діти довго не хотіли мене пускати від себе. То не раз, як так сядемо в сльотаву днину, то я й зачну нагадувати про свою їзду. Син і каже: «А що, мамо, якби я того урядника заскаржив, він мусив би вам віддати ваші гроші». Але я не хотіла. Бог справедливійший від людей, він покличе його колись перед свій суд.
ВИБОРЕЦЬ
Присвячено Іванові Франкові
Яким Мачук орав у полі на ярину. Аж трісь! — зломився єму істик. Яким лютився і кляв усіма чортами. До вечера був би скінчив ниву, та через таку дурницю годі буде докінчити. Ніяк було і сердитися: шкода часу; треба буде іти додому і вишукати щось на істик. Він лишив погонича з волами і плугом у полі, а сам пустився сутками до села. Жінки десь не було дома, хата була заперта, але єму до хати не треба було. Пішов до колешні, вишукав добру кривульку, обтесав і заправив істик. Уже мав відходити, як чує — хтось кличе:
— Куме Якиме, куме Якиме!
Яким оглянувся, — то був єго сусіда Василь.
— А ви вже дома? — спитав Яким, знаючи, що Василь ще ранісінько пішов був у місто. — Вже своє зорудували?
— Ой, зорудував, — каже Василь. — Не, дай боже нікому процесуватися! Вже четвертий термін, а кінця як нема, так нема. А ви не в полі? — запитав і з свого боку сусід.
— Чорт мі істик зломив, та я мусив аж додому йти; за той час міг-бим був з кілька разів плугом обернути. Не знаю, де моя поділася; у вас її нема?
— Ні, нема. Ага! був-бим забув. Тут у нас був присяжний; вашої та й вас не було, то він мені казав, аби вам сказати, аби-сьте у сей вівторок, що прийде, пішли до громадської канцелярії на вибори.
— Що за вибори? — спитав Яким.
— А хто їх знає! — каже сусід. — Має приїхати комісар і мають бути якісь вибори.
— Тьфу! Пек тобі лихо! — сплюнув Яким. — Тепер робота, що чоловік не знає, чого хапатися; їм якісь дурниці у голові, а ти йди та трать час!
— А що панам за біда! — каже кум Василь. — Роботи не мають та й бог знає що вигадують, а християнин сегодня — добре кажете, куме, — не знає, що вперед у руки брати.
— Ой радять-радять, та й коби хоть яка користь із того була, — муркнув Яким.