— Та панам, може, й користь, — завважав сусід, — але нам хіба лиш така користь, що більші податки накладають.
— А як не податки, то шарварки, — додав Яким.
— Ой шарварки, шарварки! — підхопив кум Василь. — З тими шарварками также невитримане: мій парубок такі два дні стратив, що золотом не заплатив би!.
— А моє не таке? — каже Яким. — Не мусив я колись та йти на цілий день з худобою возити каміне!
Не було як довше говорити: день не стоїть, — сусіди розійшлися. Яким знов сутками скоро вертав у поле, де лишив погонича з волами. Хлопець уже здалека єго заздрів, запряг воли і наладив плуг. Яким, не кажучи ні слова, взявся до роботи. Земля була мокра, леміш треба було пускати глибоко, воли туго ступали.
— Ча! гойса! ча! на місце! назад! — кричав тоненьким голосом погонич, підганяючи то одного, то другого вола коротким батіжком на вишневім пужівні, а Яким і собі договорював: «Далі, волики! далі враз! гей, сивий, право! ураз діти! гей, волики, гей!» їх голоси розлягалися далеко і пропадали в широкому просторі неба і землі. Плуг ішов тяжко, воли витягали шиї, поволі ступаючи. Всі вони разом були як би одною силою, одною моцею, що йшла проти другої сили і моці, спочиваючої в землі, котру поборювали лиш маленькими частинами, краючи скибу за скибою.
Помучилися. Треба було дати відпочинок і собі, і худобі. Випрягли воли, підкинули дрібонького лабузу, задержаного до ораня. Яким розв’язав торбину, уломив собі кусень хліба, витягнув сіль і чісник, а решту дав погоничеві. Воли перекусили; треба було напоїти; вода була далеко геть-геть у полі, бо хоть на млаках аж хвилювала вода чиста, як сльоза, та худібка не хотіла її пити.
— Іди та напій воли, — сказав Яким до хлопця, а сам сівчіа межі і зачав їсти.
Сонечко сіяло; зелені озимини і свіжопоорані ниви гей-би втягали в себе єго тепленьке проміне. Велика млака блищала широкими плесами серед зеленої трави і високого твердого шувару.
Стоячу воду до половини прикривала легка риська розпущеними листками, гейби боялася, аби сонце не випило усієї води, з котрої вона брала жите. Жваві мухоловки літали понад воду, раз вище, то знов цілком низенько, боком і просто вганяючи за здобичею. Яким глянув перед себе. Щороку оране поле покривалося лише скупо одноцілою травою, а більше стирчало бур’янами. Лиш широкі корчі костереви і пирію дружилися з собою, аби в тій дружбі якнайбільше загорнути землі.
— Паскудна трава! — буркнув Яким. — Паскудна трава! Треба буде при волоченю уважати, аби і коріньчика не лишилося.
Один корч костереви гейби піднісся, підійшов угору. — Що се? чи не кертиця?
Се дійсно була кертиця. Земля пухка розсипувалася в невеличкі м’які купочки.
— Пся… — закляв Яким і схопився за істиком, аби викинути шкідника; але кертиця притаїлася, пірнула в землю і пропала, гейби її й не було.
Яким сів на своє місце і пильно слідив за кертицею, чи знов не покажеся. Коло єго ніг виповз із землі черв’як, посувався з трудом, корчився і тягнув за собою напівперегниле стебельце. Далі мордувалася мурашка з кришкою хліба, маленькою частинкою Якимової поживи, крутила головою то в один, то в другий бік: все, що опустить, то знов піднесе, — і так без кінця. Пчілка тоненько забриніла, ніби завела тиху, жалібну пісеньку…
На межі, зарослій всілякою травою, виглядав дрібненький раст, чепурилася червона медуниця і розкладався низенько кучерявий лещик. Єго солодкий запах лритягнув до себе пчілку; вона обмацувала лапками єго кучеряву головку і глибоко запускала язичок в єго тоненькі рурки.
Кертиця знов підкинула землю. Але Яким вже тепер не вставав, не хапав за істик, що лежав коло него на межі. Єго голову, мов роєм, обсіли думки; усе, що він сегодня чув і бачив, перемішалося разом і йшло одно за другим, гейби хто тягнув шнуром.
От та кертиця, що риє єго поле, — вона робить, працює. І той черв’як, що корчиться під єго ногою, і та пташка, і та мурашка — усе те стараеся на жите. Уже, видко, таке боже право, що хто хоче жити, мусить на себе робити! Чому ж так не іде межи людьми? Один робить, працює, а другий лиш забавляеся на сім світі!.. Мужик мусить усіх годувати: не робив би він на хліб, то люде не мали би що їсти. О, тяжка то робота! Чоловік у землі порпаеся, як той черв’як. Зори, заволочи, посій та ще просити би ласки божої, аби то зерно зійшло, пристигло; а потому — нім ще збереш, змолотиш! Панам легко жиеся на світі, а ти, хлопе, на них роби! Вони тебе дурять та ніби до якоїсь ради кличуть, а за твою гірку працю кажуть тобі ще платити, податками здирають…
Свіжа, чорна земля розсипалася новими купками. Кертиця не перестала робити своє, але Яким про неї забув; він дивився десь далеко понад поля і млаки. Великий, з широкими, розложеними крилами бузько з довгою ломакою в грубім дзюбі, зашумів низько над єго головою і пропадав поволі в мрачнім просторі, а із-за горба виходила щораз виднійше маленька стать погонича попри великі, рогаті сірі воли.