Але коли сказали єго ім’я і прізвище, Якимові якось язик не складався, і він не міг добре вимовити. Та Іван пообіцяв, що єго вже вивчить, бо він вже раз на того пана голосував: треба лиш, аби Яким усюди Івана тримався.
— А що піп казав? — питала Якимиха, коли Яким вернувся додому.
— Ти б усе хотіла знати! Будемо вибирати свого посла, одного пана із Львова. Знаєш, що то посол?
— Та нащо єго, того посла? — запитала Якимиха.
— Нащо! аби ставав за народом, аби за свій нарід упоминався. Вже досить над нами напанувалися чужі та й назбиткувалися!.. Тепер і нам треба свого чоловіка!
— Та бо ти кажеш, що то якийсь пан!
— Та що з того, що пан, коли добрий русин!
— Або то пан може бути русином? — спитала цікаво Якимиха.
— От туди! Якби не міг бути, то би ке був.
Якимиха здвигнула плечима. Яким їй того не поясняв,
та єму самому ледво що зоріло; але де то против бабської голови!
Яким лиш чекав тої £нини, коли закличуть у місто, аби віддати свій голос там, де треба, та лиш повторяв ім’я і прізвище того пана, аби не забути та не стати сміхом.
Так як позавтра мав уже йти, аж дивиться — йде до него війт і секвестратор. Яким здумівся. І податки заплатив, і грошей у нікого не зичив!.. Що вони від него хочуть? Війт як би угадав Якимові гадки, та й відразу так і каже:
— Що гадаєте, Якиме, чого ми до вас прийшли?
— Та вже буду чути, як скажете, — відповів Яким. — Прошу, будьте ласкаві, до хати!
Якимиха, побачивши гостей, кинулася по хаті, постирала лавицю і попросила сідати. Гості посідали, а Якимиха стала тихенько коло печі і, підперши бороду рукою, чекала, що з того вийде. Секвестратор розперся на лавиці і почав робити цигаро.
— А що, таки не догадуєтеся? — сказав війт до Якима:
Яким, може, вже і догадувався, але нащо єму було то казати; нехай кажуть самі, коли прийшли.
— А що, були-сьте оногди з Іваном у попа?
Якимові стало ніяково, але відпиратися не було як: видко, що війт про се знав.
— А що там багато говорили-сьте доброго? — запитав війт політично.
— От, як говориться, усяке: і добре, і зле… — відповів Яким, викручуючися.
— А кого він там казав вибирати? — спитав просто секвестратор, не добираючи слів.
Якимові стало знову ніяково, він замнявся, єму не хотілося просто відповісти, хоть бачив, що нема що крутити, бо коли вони знають, що він там був, то й ледви не знають, що говорилося?
— Та якогось пана зі Львова! — сказав по хвилині нетвердим голосом.
Секвестратор засміявся і махнув згірдно рукою.
— А ви єго знаете? — запитав він, споглядаючи на Якима з-під ока.
— Та відки знаю? — відповів Яким уже сміливійше. — Але піп казав, аби єго вибирати, бо він буде за народом стояти.
Секвестратор ще дужче засміявся. Сей сміх перейняв Якима дрожем, і він пожалкував, що відразу сказав правду. Секвестратор ув одно сміявся:
— Піп казав, піп казав! Може би, я ще щось ліпшого сказав, як піп, коби-сьте хотіли мене слухати! Але пана ківковедького не казав вам вибирати, не правда?
— Та-бо він, бачу, не наш, не русин?
— Еге, та-бо я бачу, що ваш піп вже вас добре «підрихтував»!
— Підрихтував не підрихтував, — відповів трохи сердито Яким, — але се вже правда, що ліпший свій, як чужий!
Війт споглянув на Якима довгим, проникаючим поглядом. В хаті стало тихо… Якима той погляд немовби трохи збентежив, хоть він і сам не знав, чому.
— Яке їхало, таке здибало! — сказав війт поволі, не спускаючи ачей з Якима. — Яке їхало таке здибало — розумієте, Якиме! Пан зі Львова чи пан із Ківковець — скажіть самі, чи се не все одно? Пан паном, а мужик мужиком! Від панської ради мужикові легше не буде. Кождий тягне на своє: панський верх та й панська правда. Пани та попи знають своє, а мужики своє. Не вгадав би той, хто думав би, що я бим дався кому-будь перевести, якби-м видів, який пожиток для мужика. О, не з таких я, нехай собі піп каже, що хоче на мене!
— Ви вірите попам? — зачав знов секвестратор своїм тоненьким шепотливим голосом. — Не досить ще людей луплять, здирають та ще їх баламутять? От колись-то не казали люде, що ваш піп узяв за похорон остатню овечку!
Здирають з мужиків посліднє, та ще накидаються їм за. опікунів, ніби вони так за них дбають!
— Се ми і самі знаємо, — перебив війт поважно, — про се ви і не маєте що нам казати. О, знаємо: не заплати — не рушиться з хати, хоть у церкві говорить про боже і людське милосердіе! Але знаємо також, ще і пани! Ще не обсохло наше тіло від крові. Пам’ятаємо ще їх буки і гарапники; а коли минулися мандатори та отамани, то лишилися ще окономи, польові та побережники! Колись-то у дворі мало не вбили хлопця мого сусіди, що пас на зарінках, хоть ті зарінки були колись наші, громадські. Але чи то лиш у нас так діеся? Усюди до панів поприлипали наші ліси, луги та пасовиська! Ані від попів, ані від панів нема нам чого надіятися: нам слухати би волі нашого найяснійшого монарха та від него чекати полегшінє; він лише нам може полегшінє дати, а від панів та від попів, як кажу, нема чого сподіватися! Кожда рука собі крива… Нехай вона буде собі крива і у мужика!