Молода пара людей проходжувалась повільним ходом по кручених стежках городу. Гарне лице жінки було таке бліденьке, як перша весняна цвітка, а голубі очі гейби закривались хмарою. Мужчина сумно споглядав на свою бліду товаришку, котру краса природи не веселила, а свіжість воздуха переймала дрожю. Мовчки переходили вони попід тінисті дерева, штучні гаї та переповнені цвітами клумби. Під широко розложеними галузями сосни цвіли розкиненими громадами сині та білі фіалки, а солодкий їх запах приманював здалека. Молода жінка однако ж споглядала байдужно на сіяючі красою рослинки, як і на ціле окружене, повне житя і сили; зате мужчина, чвидко, не міг опертися красі природи, бо зігнувся і подав блідій своїй товаришці кілька зірваних фіалок. Вона машинально витягнула руку, взяла від него цвіти, а відтак обидвоє пішли дальше крутою стежкою. Маленька фіалка мала два пуплішки і молодий зав’язок насіня.
— Ох! — зітхнувши, відізвалася до свого товариша бліда жінка. — Така дробина, а вже буде тішитися новим житем, відродиться молодим поколінем. Боже мій! Се таке звичайне, право природи, лиш ми не маємо того щастя.
При тих словах молода жінка розплакалася. Мужчина пригорнув єї до грудей. Єго душили сльози, і він лиш насилу їх повздержувай.
Десять літ як вони жили з собою. Бог їм дав був двоє діточок, але і зараз забрав, скоро лиш уродилися, тож і тепер, коли знов надіялись нового гостя, боялися, що доля не дасть їм виховати і тоту дитину.
— Може би, ти поїхала до лікарів, — відозва вся вкінці несміливо мужчина.
— Та що з того? — відповіла з резигнацією жінка. — Чи я вже до них не їздила?
І знов вони переходили мовчки довгі стежки города.
— Знаєш що? — промовила по добрій хвильці жінка, підносячи сльозаві на мужа очі. — Я чула ще від моєї бабуні, що десь має бути між хлопами звичай, що як їм діти не ведуться, то вони беруть в куми послідніх жебраків, і се має помагати.
— Га, суть річі, про котрі філософи не снили, — законклюдував муж. — Хто знає, може і в тім що є, — додав, задумуючись.
Ся розмова мала реальні наслідки, бо дійсно, як прийшла на світ дитина, маленька донечка, родителі не шукали кумів між панами. Вправді, не взяли вони послідніх жебраків, але порядних селян Василя і Василиху, найперших газдів у селі. Але то на одно виходило, бо як супротив якого хлопа був жебрак, так само против дідича хоч би найліпший газда. Інакше се вправді поняли Василь і Василиха. Вони хвалилися між своїми, що покумалися з панами і від часу до часу ходили до двора у гості. Борзо однак перестав ходити Василь: він зміркував, що то якось ані єму, ані панам до ладу не складаєся. Довше, хоч зате рідко, ходила Василиха і єї фіїна «Ядзя», котре то ім’я Василисі завсігди тяжко було виговорити, добре собі єї пригадувала, а будучи вже панночкою, не раз в товаристві з гумором розповідала, як-то до них, коли вона ще була мала, приходила єї кума, висока, чорна жінка. Мати просила єї сідати, а вона завсігди жалувалася, що єї щось під серцем болить, і, притискаючи руки до грудей, говорила стогнучим голосом: «Ох! слаба-м, слаба-м, кумко-любко», що заєдно наводило на устах матері ледви повздержуваний усміх. Пізніше і Василиха перестала приходити; може, подумала вона собі, так, як єї чоловік, що то якось не до ладу складаєся: що пани — то пани, а що мужики — то мужики.
Як не розбивалася молода пані над своєю дитиною, то все-таки сама єї не плекала: одне, що се єї дуже мучило, а друге — і для здоровля дитини ліпше було найняти здорову селянку за мамку. У селі знайшлися дві покритки, гідні молодиці, але пані боялася повірити їм дитину. «Неморальність жінки лежить уже в крові і може уділитися дитині», говорила мати до відвідуючих єї сусідок з поблизьких сіл, котрі цей погляд вельми похваляли. Знайшлася вкінці жінка, котру чоловік відумер з місячною дитиною. Бідна жінка радо ішла в мамки, хоть їй жаль було лишати на чужі руки своє мале писклятко, але що було робити: заробок трафлявся, а вона була дуже бідна, жила з зарібку, та й мала старшеньку дівчинку, на котру треба було також заробити. Дала, отже, обоїчко дітей до брата, що пристав був до жінки на грунт, а сама пішла в мамки. Недовго жила єї від грудей відлучена дитина; біднятко зниділо, мов поросло мохом, та й навіки заснуло. Зате панська дитина на чудо гарно розвивалася, а єї плекальниця, стративши свою дитину, перенесла свої чувства на сю, котра щоднини тулилась до єї грудей і усміхалась дрібними устоньками. Дитина також дуже до неї привикла і так прив’язалася, що коли уже перестала єї плекати, то мусила ще лишитися на кілька літ за няньку.
Ядзя довго плакала, коли няня вже відійшла, а натомість стала французька бонна, що шварготіла до неї незрозумілим язиком. Дитині так навтямилося з новою товаришкою, що мамі аж жаль ставало біднятка, і їй прийшло на думку, чи не кликати би яку дівчину з села, щоби деколи з нею побавилась. Казала, отже, закликати мамку, щоби вишукала таку дівчину.