Були ще третього рода бідні; але ці найменше єї займали: були то бідні селяни, котрих ані їх поле, ані їх робота не могла виживити. Хоч не раз з приємностю представляла себе за взір давніх традиційних опікунок простого люду, що з кошиком в руках спішили від одної стріхи до другої, вносячи усюди поміч і потіху, але з другої сторони чула вона про тих бідних ще багато гіршого, як про простих жебраків, котрих недбальство і лінивство переходили звичайних волоцюгів. Так кілька разів чула вона, що цілі родини воліли голодувати і мерзнути, як робити. Вона бачила не раз батька, як попадав у розпуку, що не міг знайти робітників, і мимовільно уважала їх співвинними в руйнації батьківського маєтку.
— Що за злий, здеморалізований той люд, — казала раз пані Солєцька, входячи до кімнати дочки, — представ собі, моя дитинко: взимі позабирали гроші, а тепер під весну ані гадають відробляти! Тато попав у злість і витрутив за двері старого гуменного за те, що на завтра не найшов ані одного робітника, бо багато повиходило бог знає де з села на заробітки. Ах, як мене такі сцени дражнять, не зношу того; розболіла мене так голова, що ледви дивлюся; майже все, що приносить господарство, іде за тими робітниками, а їм все ще замало, шукають ліпшого зарібку; може, гадають, що дадуть де гроші без роботи!..
Ядзя сиділа на своїм звичайнім місці і сим разом гаптувала на білому атласі антипедію[18] до міського костела. Вікно було до половини прислонене і все навкруг неї виглядало по-зимовому, хоч весняне сонце ясніло повним блеском, топило сніги, сушило болота і втискалось до кождого кутика, до кождої майже щілини і будило найменшого черв’яка, найдрібнішу мушку до нового житя. Пані Солєцька, постогнуючи і тримаючись за голову, усіла на невеличку канапку напроти Ядзі. По хвилі до покою увійшов лакей і сказав, що прийшла стара Лукиниха, котрої дівка стала була до челядної кухні.
— Боже мій, і хвилини не дадуть мені спокою! — застогнала пані Солєцька. — Прийшла, то най чекає.
Минула добра хвиля, лакей знов увійшов і запитав, чи Лукиниха має чекати?
— Але ж іди й скажи, най зачекає! — сказала пані Солєцька нервовим голосом. — Певне, уже прийшла по гроші за дочку, — відізвалася вона по відході лакея до Ядзі. — Особливіш родителі тоті хлопи: усюди родителі стараються на дітей, а у мужиків діти мусять робити на родителів. Дають дитину на службу і беруть за ню усю плату; потому дівка фукаєся, як би задурно служила. А той бовван Мацей зараз лізе і мельдує. Ох, — голосила пані Солецька, — так мене голова болить, а треба буде піти поспитатись, чого та баба прийшла?
— Як мамця не можуть, то я піду та й поспитаюсь, — сказала Ядзя, не підносячи голову від своєї роботи.
— Та де ти будеш до того ще мішатись, не досить вже мені тих приємностей!
Ядзя однак встала, задзвонила на лакея і сказала припровадити Лукиниху до першого покою. Лукиниха дійсно прийшла з просьбою, але на сей раз не ходило їй о гроші, а лиш стала жалуватись, що єї старий так заслаб на пропасницю, що нічим не мож єму ради дати. І до ворожки ходила, і хто що сказав робила, ані звідки нема ніякого полегшеня.
— Но і що ж ви хочете? — запитала Ядзя.
Лукиниха не знала, як зачати.
— Та моя дівка, прошу паннунці, казала, — відізвалася по хвилі Лукиниха, — що тогді пан також, преч би ся казало[19], слабували на пропасницю, і бог дав, що чимсь порятували, то я прийшла, що, може би, пані і мому старому яку дали раду, бо дуже єго пропасниця з’їла.
Тут Лукиниха скривилась, як до плачу. Ядзя єї мовчки вислухала й пішла з тим до матері.
— Вона каже, що єї чоловік слабий на пропасницю і просить якого лікарства, — говорила Ядзя тоном здаючого реляцію.
— Та якого я їй дам лікарства, — відповіла з нехітю мати, здвигаючи плечима.
Ядзя пішла передати відповідь матері, але в половині дороги щось собі нагадала і вернулась назад.