— Ох, тихо, тихо, діти! — промовила хора ледви чутним голосом і знов застогнала, хапаючись за бік.
— Що вас коле? — запитала Ядзя.
— Ой, коле, паннунцю, ще як коле; вже третій день лежу з тими дітлахами, нікому ні їх погодувати, ні мене обійти, — говорила хора коротким, перериваючим голосом.
— А тут до вас ніхто не приходить? — питала Ядзя.
— Приходить чоловіча сестра і кума; поклали піявки, та й пішли. Де їм при мені сидіти? Мають свої діти і свою роботу… Прибігне на хвильку та й біжить назад, а я сама, діти маленькі; от той старший хлопчина, хіба тілько що ложку води подасть.
— А чоловік ваш де?
Хора лиш махнула рукою.
— Уже рік, як умер…
Гарячка мусила бути велика, бо в хаті було студено, а хора лежала прикрита лише старою веретою, а в ногах лежав скручений сердак.
— Я вам пришлю ліки, — сказала врешті Ядзя, — абисьте того потрохи лляли до води, та й соломи затопити в печі, бо вам недобре так в холоді лежати.
Хора не дякувала, лише дві грубі сльози покотилися їй по лиці, а то було для Ядзі найбільшою подякою.
Коли вийшла від хорої, коні стояли вже на дорозі, а мати сиділа на санях і обтулювала баранцями ноги.
— Як ти, дитино, там довго була! Я вже тут цілком замерзла, — сказала з легким докором мати.
Ядзя розповіла по дорозі мамі в якім положеню застала хору жінку, що мусить післати їй трохи малинового соку, і хоч маленьку в’язайку соломи, бо тото їй обіцяла, — та й журилася, чи то не буде неприємно батькові, котрий часом криво дивився на філантропійні діла дочки, наколи тоті входили в єго границі.
— Що то за жінка, що я у неї була? — запитала Ядзя фірмана уже перед ганком, висідаючи з саней.
— Та то, прошу паннунці, Катруся Петришина, що була за Максимом Іванишиним, — відповів ламаною польською мовою фірман, сільський парубок, лиш на час служби перебраний в широкий плащ і цератову шапочку.
Ядзя мимоволі усміхнулася.
— Ото довідалась, — сказала півголосом сама до себе, — як тоті люди навіть і назватися по-людськи не вміють і випроваджують своїх антенатів як би бог вість якого знаменитого роду.
Коли Ядзя проживала, мов вазонова цвітка, переношена з покою до покою, від вікна до вікна, залежна від догляду вельми дбайливої руки, — Катруся, як дика хопта, росла власним промислом і власними силами.
По смерті матері вуйко був дав єї на службу бавити дитину. Але Катрусі скоро навкучилась криклива дитина і штурханці газдині, покинула, отже, службу і утекла назад до вуйка. Коли вуйко набив і відвів назад до газди, вона таки не була там довго, а що боялася утікати до вуйка, то уганяла по селі від одної хати до другої. В селі стали єї звати непотрібовиськом, бо нігде не могла довго загріти місця і де лиш найнялась, то в короткім часі покидала службу. Нарешті приперлась у одних газдів. Вони були люди вже немолоді, мали на боці давно подружені діти, а найменший син, котрого хотіли при собі держати, умер парубком, і вони, як сиротята, самі лишилися. Катрусі там найліпше вподобалось, позаяк була цілими днями як би сама у хаті, бо газда ходив заєдно з наймитом в поле, а газдиня, аби він лиш за ворота, возьме горнятко молока або спече свіжу паляницю, розкаже Катрусі, що має робити, та й іде до одної або до другої дочки, а далі і до сина, та й там посидить собі не раз і до вечора, а ні — то сак на плече та й іде до потока ловити рибу. Катруся була там скілька літ і виросла на гарну дівку. Мала міцний високий стан, чорне, як вуголь, волосе і тонкі брови над чорними блискучими очима; кругле смугловате лице аж пашіло здоровлєм, а повні здорові губи червонілися гейби восени калина. Коли бувало у неділю убересь і стане на воротах, то усі парубки, що ідуть вулицею, ззираються на ню, а як є і який зачепить, то вона так голосно і дрібонько смієся, як би горохом в решеті котив.
— Вона коби лиш на вулиці стояти, та й до всіх парубків зуби шкірити! — воркотів Максим, парубок, що разом з нею служив.
— А тобі що до того, що маєш до мене за рацію? — відгризалася Катруся.
— Та коби ти так роботу робила, як вулиці пильнуєш!
— Або що, я свою роботу не роблю? Щоби ти так робив!
— Але ж ми робітниця! — насміхався Максим.
— Але ж ми робітник! — викрикувала Катруся.
Далі Максим зауважив, що війтів Іван став заєдно вечорами снуватися попід хату.
— От, ледви що в пір’є убралося, а вже зачинає за собою парубків водити! — воркотів Максим сердито, а врешті махнув рукою, бо що то єго мало обходити.