Уже в перших роках нашого століття Н. Кобринська втратила зв’язки і з наддніпрянськими письменниками. Звузилось коло друзів.
Восени 1902 року Н. Кобринська разом з І. Франком, В. Гнатюком, О. Кобилянською, М. Павликом, В. Стефаником, М. Яцковим та іншими українськими культурними діячами висилає в Париж телеграму-співчуття в зв’язку зі смертю Е. Золя, навесні 1906 року від імені галицького жіноцтва вітає М. Заньковецьку і М. Садовського на їх прощальній виставі у Львові, але це вже було на хвилі спаду її громадської активності.
Щоб не вужчав світ, письменниця багато читає з новітньої європейської літератури. Пише критичні студії «Про «Нору» Ібсена», «Август Стріндберг». Перекладає з французької мови, зокрема п’єсу-казку М. Метерлінка «Аріана і Синя Борода», вплив якого О. Кобилянська відчула вже в її етюді 1895 року «Душа». Переклад вийшов у Львові в 1913 році під назвою «Синьобородий і Аріяна, або Даремний визвіл». Роком раніше у тій же львівській серії «Жіноча бібліотека» Н. Кобринська видала зі своєю передмовою оповідання чеської письменниці К. Свєтлої «З наших боїв і змагань» у перекладі О. Дучимінської.
Ольга Дучимінська стала найближчою товаришкою Н. Кобринської, В кінці 20-х років вона напише етюд «Сніг» з присвятою: «Пам’яті приятельки духа мого і моєї духовної неньки Наталії Кобринської в річницю її смерті», а в 1934 році видасть у Коломиї брошуру «Наталя Кобринська як феміністка».
Знову до актуальних тем і сюжетів Н. Кобринська вернулася в часи першої світової війни. Війна безпосередньо втрутилася в її життя. В 1915 році письменницю звинуватили в шпигунстві на користь Росії й арештували. Якби не зусилля адвоката, відомого українського письменника А. Чайковського, закінчила б вона свій шлях у горезвісному Талергофі чи в іншому австрійському концтаборі. Того ж 1915 року у львівській газеті «Нове слово» з’явилися три новели Н. Кобринської про війну: «Кінь», «Полишений», «Свічка горить».
У 1918 році письменниця підготувала і вислала на Радянську Україну збірку «Воєнні новели» (десять творів), але, як повідомив критик і видавець І. Лизанівський, «під час революційних бур» вона пропала. Крім названих трьох, відомі ще «новели» «Каліка», «На цвцнтарі», «Брати»; з інших збереглися лиш назви: «Тіні», «Лист», «Чи случай?», «З-під гуку гармат».
Разом з воєнними новелами О. Кобилянської, В. Стефаника, Марка Черемшини мала проза Н. Кобринської 1914–1917 років створює вражаючу художньо-психологічну панораму розв’язаної імперіалістами злочинної, кривавої бойні і є свідченням того, як тяжко ця бойня відбилася на долі трудящих західноукраїнських земель.
У «казці» «Брати» бабуся-зима дивується злобі і люті людей, але водночас тішить себе, що війна буде недовгою, бо, мовляв, «при теперішніх винаходах, технічних знарядах, удосконалених цілий світ хіба пустинею став би, якби таке убиване і різня мали довше тривати». Це переживання письменниці, кожної чесної людини. Ще тривожніше звучить цей антивоєнний мотив сьогодні.
Твір «Брати» написаний у березні 1917 року, коли до Галичини докотилася звістка про Лютневу революцію в Росії. Тут змальовано образ червоного прапора, на який покладалося стільки надій: «Піднісся червоний прапор… Хвиля людей підноситься за хвилею… Зірвалися вікові кайдани, зломилась людська мука, визволилась народна душа».
Письменниця вірила у «розвидняющийся день».
Померла Наталія Кобринська 22 січня 1920 року в Болехові. 28 січня, у другім кінці України, в Полтаві, перестало битися серце Панаса Мирного. Дві тяжкі втрати української літератури протягом тижня.
На хресті над могилою Наталії Кобринської на болехівськім цвинтарі — її найкоротший «твір»: «Мене вже серце не болить».
Кращі твори Наталії Кобринської — передусім «Задля кусника хліба», «Ядзя і Катруся», «Виборець», «Каліка» — стали цінним надбанням української реалістичної літератури, а культурно-громадська, перш за все феміністична діяльність письменниці, — неповторною сторінкою в історії вітчизняного суспільно-демократичного руху.
ДУХ ЧАСУ
Був мрачний, зимовий день. Грубі, сиві хмари низько висіли над землею, і все від них темніло та сіріло. Замерзле болото вкривалося пластами білого снігу, що злегка укладався в грубу верству.
Пані Шумінська, замість пообіднього сну, взяла до рук панчішку і сіла при вікні. Ніщо не мутило ні округ неї, ні в ній тихого настрою. Вона знала, де, що і як робиться в господарстві. Знала, що дівки мили начинє в кухні, а парубки чистили стайні та крутилися коло худоби. А втім, зимою не доглядався так остро челяді. Весна, осінь, літо — то пора праці, де пильненько треба прикладати руки до роботи.