— Я їй заспіваю, — сказала Ярина.
— І я, — відозвалася соромливо друга дівка; їй на ім’я було Доця, найтихша дівка в цілім селі.
Дівки зачали співати:
— Коли-бо не так, — сказав Петро, і зачав собі співати, а за ним потягнули і другі парубки?
— А чому далі не співаєте? — запитала Катруся, коли парубки перестали співати.
— Більше уже сеї нема, — відповів Петро.
— Коли-бо є, — і Катруся заспівала:
Але ледве Катруся скінчила співати, ціла компанія вже чим іншим зайнялась.
Якась стара жінка сиділа на призьбі під хатою у самім червоному фезі на голові, з-під котрого висіли стрягілі сивого волося.
— А се що за холєра? — крикнула Ярина і показала на жінку пальцем.
Усі витягнули в той бік голови та й в один голос зареготались.
— Матінко свята! А вона що має на голові? — розпитувалася Доця, бо ще ніколи не була на Буковині.
— То фез називаєсь, — об’яснив Матій, що дівок ще більше розсмішило.
— Якийсь пес, чи що? Червоного пса взяла на голову?
Катруся також ще того не бачила, та аж стала на возі, аби ліпше придивитися. Тут віз якраз стукнув і заїхав у ровець, бо містка не було: Катруся захиталася і сіла шафареві на плечі. Шафар зловив єї за поли і посадив собі на коліна. Але Катруся вирвалася єму з рук, та й так гопнула кулаком у шию, що аж капелюх злетів єму з голови і упав між коні.
— Ой вай, капелюх! Гов! стій! — кричав шафар, придержуючи коні.
Але капелюх покотився з-під воза у рів, а коні не хотіли стояти, хоч шафар міцно стягав.
— Ідіть-но котрий та й здойміть мені капелюх! — просив шафар парубків.
— Ади, ще чого не стало; було не зачіпатись з дівками! — казали парубки… — Іди сам та й здоймай собі капелюх! — договорив з повагою Матій.
Шафар видів, що нема що робити, зліз сам і підніс капелюх, обтираючи від болота.
— Отак найліпше, так було відразу зробити, — кепкували парубки, а Катруся все ще дідьками садила у шафара.
Коли шафар здоймав капелюх, друга фіра тютюнників перебігла їх і пігнала наперед. Шафар і собі затяв коні, і обі фіри стали переганятись.
— Гов! гов! — скричали нараз оба фірмани, але то вже було запізно: обі фіри стерлися, щось лиш тряснуло, по чім одна фіра цілком на бік перехилилася. Жиди зачали сваритись і клясти, усі позскакували з возів, бо оказалося, що вісь з одного воза була цілком зламана.
Стало ще веселійше, бо всі мусили сідати на одну фіру, щоби доїхати до Грабинців.
Було так тісно, що кілька парубків воліло йти пішки попри віз, котрий тепер ледви що котився; але, як то кажуть: «Коли розмова потішна, то і дорога спішна», то і не спостереглись, коли в’їхали до села. Тут переїхали кілька вуличок і в’їхали на широку дорогу, котра вела до самого двора.
Грабинці були колись посілостю вірменських панів. Перший властитель Грабинців торгував волами і баранами, їздив з ними до Відня і до Молдави, де робив добрі інтереси, а наконець лишив торгівлю, купив Грабинці і став паном. Син єго, хоть уже більше мав панських прикмет і жив цілком уже по-панськи, та старі люди ще пам’ятали, як продавав шкіри з овець, сам важив і обривав грудки з непареної вовни. Але єго вже син направду став паном, оженився з небагатою, але дуже панською полькою, і відтак все переробилось на інший лад. На місці великого старого дому стала маленька палата. В городі постинано старі овочеві дерева, позасаджувано акації, берези та сосни, на грядках з яриною старої пані пороблено широкі вулиці і позасаджувано всілякі заграничні цвіти. Молода пані не дивилася ні до ніякого господарства, а гостей було завсігди що не міра[21], і широка брама двора майже ніколи не запиралась. Але по кількох роках такого житя стали люди замічати, що старий Клюгман, звісний на цілу околицю лихвар, став щораз частійше навідуватися до панів, а хоч він і не доїздив ніколи до двора, мав дуже покірну міну і чекав в офіцинах, доки пан не буде мати часу з ним поговорити, то люди зачали вже з того щось злого ворожити. Відтак Клюгман почав ще частійше появлятись і заїжджати вже під сам двір, а коли не було гостей, то пан і пані запрошали єго до покоїв і розмовляли, як би з своєю рівнею.