— Ото! зробили-сьте ся, — сказав шафар, хитаючи головою.
— Ану, бери ти та мір цілий день патиком, як я, то будеш знати, по чім мірка перцю, як поперек болить…
— Овва, велике свято! Я, може, сегодня і більше наробився, та й не хвалюся.
— Та може бути, що вже-сь не одного обдурив, та й здер християнську шкіру!..
— От, Михайле, не жартуйте, — перервав шафар, як би єму було жаль часу тратити на пусте балаканє, — ліпше дайте тим робітникам роботу, бо я маю ще других розмістити.
Михайло високо глянув на робітників. Він був старшим тютюнником, умів закладати розсадники і брав більшу від усіх других платню.
— А кілько їх там? — спитав, як би дійсно їх було так багато, що тяжко було перерахувати.
— П’ятеро, — відповів шафар.
— Ану! Парубки до гною, — крикнув Михайло дужим голосом, аж лоскіт пішов, — а ви, дівки, ідіть до дівок, набирати землю.
Між робітниками було весело. Деякі були знакомі з сусідських сіл та радісно вітали нових товаришів. Звичайно, де зійдесь багато челяді, то ніяк їм сидіти тихо. Парубки, що набивали у скрині гній, замахувались на дівок довбнями, а дівки кидали на них грудами замерзлої землі. Одна буковинська дівка з закрученим високо на голові волосєм, в широкій фоті[22], розбивала граблями найдрібнішу землю. Коло неї не перейшов ні одён парубок, аби вона сама єго не зачепила. Небуковинським дівкам се не сподобалось.
— Отеє раз дівка! — шептали між собою. — Що сама парубків зачіпає!
Буковинська дівка не зважала на косі погляди прибувших дівок, та й стала на збитки вимовляти такі слова, що вже для дівки цілком не ялося[23]. Але Катруся помимо того не могла довго видержати, щоби не зайти з нею в розмову, хоть Ярина тягнула єї за рукав.
За якийсь час тим, що лиш поприїздили, шафар приніс по куснику хліба. Хліб був житній на половину з ячмінною мукою, чорний і остюковатий, що єго тяжко було пролигнути.
— Ще треба буде нам оголони збивати, коли довше постоїмо на тім хлібі, — зауважав Матій, витягаючи грубі ости.
— О, ми знаємо тут і оголони збивати, — докинув жартовливо Михайло, зачувши слова Матія.
— А вам збивали? — запитала Катруся, сміючись.
— Мені не збивали, бо я тутешній, то лиш зайшлі дістають оголони, — відповів Михайло, кинувши оком на хорошу і сміливу дівчину.
Катруся хотіла знов щось сказати, але Ярина зацитькала єї.
Вечером зійшлися всі до хати. То був великий довгий будинок; через середину йшли сіни, а по обох боках було чотири великі кімнати. Одна кімната належала до шафара, і від неї двері були заперті, та лиш чути було плач і крик малих дітей, а від часу до часу виходила ще молода груба жидівка, отвирала велику комору і видавала усе, що треба було дати до кухні, і голосно за кождий раз сварилась з кухаркою. У кухні стояла велика піч з великим огнем, а навколо попід стіни були лавиці і полиці, заложені горшками, мисками та лижками. На великім столі стояло кілька великих викинених баняків кулеші. Попід лавиці було повно цебриків і коритів з помиями, Дві дівки витягали з них намокле череп’я і переполокували брудною водою. На середині стояла стара міцна баба з головою, закотурганою хусткою попід шию, з закоченими рукавами і з великим полонником, котрим від часу до часу мішала кип’ячу страву.
Найбільшою була хата, де проживали робітники. Попід вогкі і обдерті стіни стояли високо від землі, на повбиваних стовпах, широкі лавки. Стеля була чорна від диму і бруду. На середині до чорного сволока була прибита нафтова лампка, що неясно бликотіла через обкопчене скло, а по кутах лежали в’язки соломи. Воздух був тяжкий, пересяклий гнилю і тютюновим димом.
Вечеря була готова. Кухарка поналивала в миски борщу, шафар став з шнурком до кулеші і почав ним кроїти по шматові для кождого робітника. До їди посідали всі на землю. Дівки, що повмивали начинє, порозносили борщ і кулешу. Кождий з робітників витягнув свою деревляну з-за пояса лижку. Борщ був голий[24], а квасний, що аж очі вилазили, лиш грубі, мов пальці, плавали по нім буряки.
— Лови, лови, бо утече, — франтував один парубок, хапаючи другому з-під лижки буряк.
— А най тя чорт бере, який квасний! — говорив другий, скривившись.
— Виділи очі, що купували, — приповідав єго товариш і заїдав борщ, гейби найліпшу страву.
— А се що?! — крикнула якась дівка на другім кінці і хляпнула цілу лижку борщу на землю; чорний великий тарган хляпнув з борщем, аж розплесся.
Зробився крик, деякі покидали лижками і.казали, що не будуть їсти борщу з тарганами.