— Прокляті! Будуть нас тарганами годувати! — чіпали шафара.
Шафар ходив, як би то і не до него було говорено.
— Но-но, — посміхувався він, — як не будете їсти, то для других більше лишиться.
Коли уже всі попоїли, шафар крикнув на дівки, щоби позбирали начинє і помагали кухарці мити. Деякі пішли, деякі не хотіли і сварилися з шафаром.
— Зараз іду, — говорила на збитки волоська дівка і закотила рукави. — Ану-ко, котрий іде зо мною боротись! — гукнула на парубків.
— Ходи сюди! — сказав якийсь парубок і стали боротись аж заточувалися.
— Ліпше! Ліпше! Не дайся, ану в другий бік! — договорювали інші збоку.
Дівка задихалась, а таки не далась парубкові повалитись.
— Я їй покажу! — сказав Петро, моцак. — Най вона зі мною помоцуєся!
— Овва! Дуже боюсь! Я ще не таких ви діла!
Петро прискочив до дівки і ухопив за обі руки. Дівка напружила всі сили, але таки він її поборов.
Якийсь парубок-став грати на сопілці, а другі зачали тягнути дівок у танець. Трьох парубків сіло на землю на самій середині під лампою, а оден з них витягнув із-за череса чорні засмолені карти. Другі посідали навколо них з люльками в зубах. Дівки заходилися ще коло начиня і ліниво збирали порозкладані по землі миски. Одна набрала щось шість мисок на купу і несла до кухні, а оден парубок, що сидів серед хати, витягнув умисне ногу. Дівка не уважала, пошпоталася і усіма мисками тарахнула до землі.
— Поволі! Поволі! — крикнув шафар зі злостю і прискочив до дівки з піднесеним кулком, але борзо опам’ятався, позбирав побиті черепки, попробував пальцем, котрі ще були цілі, а котрі дриньчали, відсунув до черепків.
Дівка зачала сваритися з парубком, що підставив ногу, і усю вину звалювала на нього. Шафар на те не зважав, витягнув з кишені книжечку і вписав побиті миски.
— На, маєш заробок! — посміхались деякі. — Він, певне, їй з яких п’ять шісток відтягне за те череп’є.
— Ото би ще добре було, аби то такі у него миски, як у других: він десь по п’ятнайцять крейцарів порахує за одну!
— Ану-ко! що-сь записав? Покажи книжку! — сказав оден парубок. — Я розуміюся на нумерах.
Але жид відтрутив парубка і пішов до своєї хати.
Між робітниками ще довго шуміло. У хаті ставала щораз більша духота від людського тіла, диму і одежі, пересяклої вогким воздухом ранньої весни.
Деякі стали роззуватися і розвішувати по лавицях, вікнах та полицях чорні, сильно вонячі і перемоклі гноївкою онучі. Кількох пішло до кухні, де варилося, щоби при теплій печі ліпше просушити онучі, бо у великій хаті не топилося, хоть зимно не раз дошкулювало. Кухарка зачала сваритися, бо на блясі стояли горшки та капало на них з мокрих онучів. Але коли єї ніхто не слухав, вона ще більше розсердилася, позабирала порозвішувані онучі і шпурила ними за поріг.
Та хоть стіни тріщали від реготу, крику і шуму, то мимо того були такі, що порозвалювались по кутах на купах соломи і хропіли на ціле горло.
— Вставайте, уже днина! Скорше, шафар іде будити! — кричали на них другі і стягали за ноги на землю.
Сплячі сердились і кляли, але треба було вставати, бо кождий хотів мати до спаня хоть клапоть соломи.
Дівки, що тої днини прийшли, довго стояли у кутику під стіною, не знаючи, що з собою робити.
— А тоті чого так поставали, як курки у дощ під плотом? — насміхався якийсь парубок.
— Може, чекають, щоби їм постелили? — договорював другий.
— Ходіть, ходіть до нас! — кликали дівки, що уже були уряд полягали спати. Але Ярина не могла на те якось зважитися, а Доця узяла клапоть соломи і постелила собі окремо від усіх у кутику.
— Може би, де у сінях ліпше було! — сказала Катруся і вийшла до сіней. У сінях було темно, лиш через шпари дверей падало світло і розганяло темряву. Катруся постояла якийсь час і зачала мацати двері до кухні, бо прийшло їй на гадку, чи у кухні не мож би приміститися.
— А ти що тут робиш? — шепнув їй хтось над ухом, і обвинув єї стан руками гейби кліщами.
Катруся пізнала старшого тютюнника Михайла.
— Щезай до чорта! — крикнула голосно і трутила ним так, що аж о стіну оперся.
— Тьфу! Якась біснувата дівка, — мрукнув Михайло під носом і пішов у двері знадвору.
Місяць світив ясно, звізди блищали тихим, спокійним блеском, а воздух дихав, свіжим холодом. Катрусі стало ще противнійше заходити до хати, звідки виходив крик і сморід.
З часом до усего чоловік привикає, тож і наші дівки недовго відставали і цуралися цілої компанії. Катруся була завсігди скора до сміху і жартів, а у такім гурті було чого та із кого посміятись, та не одно приповісти. Клюгман бувало не спускаєся на шафара, а сам іде надзирати робітників, тож Катруся як не стане потому насміватися та показувати, як він ходить, говорить, поправляє капелюх.