Про Тому усі знали, що не він жінку, а єго жінка б’є, а й усі зареготались в оден голос.
— Як оден дурний, то уже не всі, — докинув з повагою Матій, щоби на єго стало.
У тій хвилі дався чути під вікном голосний топіт.
— О, то не дівоцький хід! — сказала якась дівка і виглянула вікном.
У хату увійшов Петро та й Максим. Ярина, як побачила Петра, так дивно якось засуєтилась. І Петрові стало якось ніяково, хоть він того по собі не показував.
— Слава Ісусу Христу! Боже помагай! Що робите, дівчата? — здоровилися парубки.
— А що, не видите, що робимо?! — відповіли дівки. — Прядемо.
— Напряла кітка півтора мітка; кіт ся розіграв та й тото пірвав, — відізвався оден з парубків, що був у хаті.
— Та ще співати не хочуть, — доповів Матій.
— Тобі не хотіли-сьмо, а їм будемо.
Тут дівки розглянулись, щось пошептали між собою, та й по хвилі заспівали:
Дівки зиркали на Петра і тихо посміхувались.
— Коні як коні, — сказав, як завсігди, спроквола Матій, — але чари то десь будуть. — Він став на лавицю і зачав шукати руками по полиці.
На полиці у кутку стояли зав’язані в платниці Яринині цітки і згарда. Він узяв той узлик за кінчик, та й показував усім Яринині чари. Ярина розсердилась, ухопила від него платину та й кинула у скриню. Петро робив, що то все ніби не до него, а Ярина і в той бік не дивилась, де він сидів.
Максим, відколи прийшов, то й тілько було єму роботи, що дивився на Катрусю, як вона пряде, як крутить веретеном і навиває рівно нитку. Катруся це завважала, та й стала на него дивитися такими палючими та сміючими очима, що він їй не міг дотримати пляцу та відвертав очі у вікно. Се ще більше смішило веселу дівчину. Вона закрутила міцно веретеном та й заспівала:
— Ні, не тої, — перебили їй дівки, — заспіваймо, що «У Буковині зелений листслк розвиваєсь», най Ярина знає, що вже недовго їй дівувати, та й дівоцьку мати волю.
Дівки зачали співати:
Ярина слухала сеі пісні, зітхаючи.
— Та се якась дуже сумна, — сказав Максим, — Ярина ще плакати буде.
— А ти хочеш веселої? — питали деякі дівки.
— То я тобі заспіваю, — сказала Катруся, і зачала знов коломийку:
— Но-но! не приспівуйте нам так дуже, — відізвався Матій, — і дивіться, щоби ми вам не заспівали.
— Ану-ко, заспівайте, най чуємо, — дрочились дівки.
Ярина поналивала у миски борщу, понакладала голубців і запрошувала до вечері.
По вечері уже не довго побули, та й стали розходитись. З хати вийшли усі разом, але за воротами поділились на дві компанії, одна пішла в оден бік села, а друга в другий. Дівки, що йшли в той бік, що Катруся, зауважали, що Петро облишився.
— Лишився, бігме, дівоньки, лишився у неї, — шептали між собою дівчата. — Ото ти! За іншого віддаєся, а другого за собою водить. Вона гадає, що старий не дізнаєсь, що вона вечерниці скликає, та й коханця має. Нагадає він їй тото колись…
— Чому, любки, не нагадає; буде добре колись казати: «Ти за мене йшла, а коханків за собою водила». Навчить він єї розуму; не оден десь кулак колись з’їсть за сегоднішній вечер.
— Добра ніч! — сказала одна, а потому і друга дівка, коли доходили до своїх хат. Так само лишалися і парубки по дорозі. І Максимові треба уже було лишитись, але він хотів відвести Катрусю аж до дому, а їй була найдальша дорога.
— Катрусю! — сказав Максим, коли обоє лишились, а єго голос як би заперся в грудях. — Чи то ти проти мене співала, що не підеш за дворака?
— А якби проти тебе, то що?
— Та ти таки справді не пішла б за мене? Скажи мені так рехтельну правду, — просив Максим. Ту ще більше заперло Максимові голос. Се Катрусю так розвеселило, що вона сміялась ще голоснійше, як завсігди, коли їй Максим зачинав що говорити. Але сим разом Максим не дав їй утечи, і коли вже були близько хати, він зловив єї за руку.