Будучина дітей була для неї цілим світом, одною думкою, одним бажанєм. Але тота будучина, о котрій так часто думала, не була для неї нічим загадочним і недосяжним, а противно, вона представляла собі все ясно, як ясні і обдумані були її плани. Вона хотіла, щоби всі її сини були попами, а доньки попадями, та щоби всі добре та в достатках жили. Вона не відоймала рук від праці, над всім сама стояла й наглядала, щоби лиш якнайбільше придбати діточкам добра, а щоби всі інші її бажаня сповнилися, те покладала на поміч бога. Ніхто бувало не молиться так щиро й не переклячить так примірно через цілу службу божу, не відриваючи очей від грубої польської, в спадщині по бабі одержаної, молитовної книжки. На інтенцію кождої дитини давала жертви до церкви — скатерть, подушку на вівтар або китиці до свічок. На інтенцію найстаршого сина мережала сама широку, красну вставку до альби, щоби бог повів його після її бажаня. На найстаршім сині спочиває майже найбільша надія матері-попаді. Не дай боже, аби найстарший син як-небудь звихнувся, бо хто ж би в разі нещастя притулив бідну матір і молодшу братію, если би вже хоч одна дитина не мала певного кусника хліба. Хотя й її муж був молодий і здоровий, та все-таки майже щоденний вид людської смерті наводив їй на тямку образи розкладу й нужди родин по смерті голови. З-посеред тих сумних гадок виринали також веселійші й гарнійші. Коли не раз сиділа над своєю роботою і укладала штих за штихом, нитку за ниткою, а з-під її пальців виходили гладенькі, красні листочки і цвіти, то й думки її хорошіли і прояснювалися. Вона представляла собі в тій альбі свого сина при першій службі, як він співав, виходив та стискав людям голови, їй та молоденькій, сидячій при ній, невістці. Як вона і її муж гордо виходили з церкви, як газди і газдині заступали їм дорогу, цілували в руки та «віншували», що дочекалися такої потіхи. «Ти будеш ксьондзом», говорила вона до малого хлопчика, що грався при її ногах. «Я буду ксьондзом», відповідала з повагою дитина, за що її мати сердечно цілувала. І тепер ще, коли від того часу тілько минуло літ, її губи складаються до усміху, коли нагадає, як раз її любий синок, що заледви відник від землі, дає своїй няні кусник шнурочка і каже, щоби собі його сховала, бо як він буде попом, то дасть їй повний міх колачів, аби мала чим зав’язати.
Літа скоро минають. Не оглянулася пані Шумінська, а діти вже гарненько підросли. Синів віддали до школи, молодша донька училася при гувернантці, а старша виходила вже з, дитинства і вступила в пору дівованя. Та яка хорошенька була з неї дівочка! Складна та гнучка, як лиш що розцвіла весняна цвіточка. А очі! Ох, які гарні були її очі! Блакитні, як небо, тихі та задумливі, як вечірня зірничка. Пані Шумінська зітхнула глибоко, а дроти нервно задрожали в її пальцях. З тою дитиною дізнала вона найбільше радості та поважаня, але також найбільше жалю та смутку. Уже в шіснайцятім році свого житя мала вона, так само як її мати, женихів, але матері жаль було так скоро розставатися з донечкою; хотіла її ще хоть зо два роки мати при собі. Згадавши про тяжкі обов’язки, які на ню саму через замужє спали, не раз говорила, що лиш тілько щастя жінці, що при мамі. Але швидко прийшлося пані Шумінській пожалувати своєї мудрої ради. Женихи перебували й пощезали; на вісімнайцятім році не було вже жадного, аж на дев’ятнайцятім стали її сватати аж два нараз. Але і тут не сталося так, як мати хотіла. Вони оба були кандидатами духовного стану, та не одного були походженя. Перший сватач був син статочної попівської родини. Родичі були раді єго сватаню і дівчина не мала що єму закинути, зволікалося діло лиш про людське око, аби не сказано, що хапаєсь жениха. По празнику, котрий випадав за пару неділь, мала та ціла справа рішитися й закінчити. Аж тут власне сталося щось таке, що помішало усі плани. На тім празнику пізнала вона свого пізнійшого чоловіка та вже і чути о іншім не хотіла. Хороший був він та гладкий мужчина — ані слова, але мав в очах пані Шумінської дві великі хиби. Одно, що був сином мужика, а друге — що кінчав аж за два роки.
Хоть пані Шумінська не належала до тих, що нижчих від себе не уважають за людей, але все ж таки се відбирало єму трохи важності в її очах.
Се чутє не було би, може, їй так допікало, а навіть ледви чи давалось би їй було почути, коли б у попів, як то не раз буває у панів, був звичай брати шлюб лиш при свідках. Але попівське весілє, то амбіція дому, а ту, місто ксьондза добродія і пані добродійки, сидіти будуть тато в кожусі і мама в перемітці, а при благословеню її донька буде їм цілувати руки! По весілю, то вже все одно, най будуть родичі, які хочуть, вона не буде з ними жити, лиш з чоловіком, а чоловік був священиком так, як другі, і вона не виходила з свого стану.