Я зупиняюся, щоб перепочити, — йду, мабуть, із півгодини. Стільки ж, здається, ми йшли з Едом. Чорт, як невдало! Удвох, звичайно ж, було б зручніше. З іншого боку, хтозна, як би воно було насправді. Може, він тільки заважав би мені. Може, він взагалі не той, за кого всі його мають. Та що тепер казати? Він повернувся назад, його почуття соціального обов'язку виявилося сильнішим за інстинкт самозбереження — що ж, нехай. Це був його вибір. Я намагалася звернутись до його розуму, та звертатися, вочевидь, не було до чого — так само як і в більшості чоловіків, як на мій погляд.
Я знала багатьох мужчин. Я багато їздила, багато бачила за свої тридцять із хвостиком років. І я багато чого встигла навчитися. Ця пригода нічим не гірша за інші, принаймні поки що. От тільки не дає мені спокою думка, кому все це було потрібно. До речі, я таки думаю, що пілот загинув, ударившись головою об панель управління. Думаю, коли заглух двигун, штурман був уже непрацездатний, а пілот зробив спробу посадити літак. Він скинув пальне, і це врятувало нас. Якби не удар, він і сам вижив би. Як і стюардеса. Але чому ж заглух двигун? Хто і коли отруїв штурмана? І що мене так непокоїть, коли я згадую про все це?.. Є, є щось, що точить мене. Щось я побачила, та не звернула уваги. Що? Так, згадаю, зараз. Удар, біль, темрява. Потім… потім світло, що сочилося крізь ілюмінатор. Спина Еда в синій сорочці, потемнілій від поту. Тіло стюардеси у дверях салону.
Ось! Ось воно! Вона мала проломлений череп. Але там не було об що вдаритись. Я чудово пам'ятаю: коли ми падали, вона сиділа на підлозі, а череп було проломлено так, наче щось ударило її згори. Не в скроню, не в потилицю, а зверху, в тім'я. Об що вона могла вдаритись? Ні об що.
Хтось ударив і вбив її. Хтось із тих, хто був у літаку. Хтось із тих щирих і благонадійних громадян убив її. І я знаю, нащо. Вона була спільницею. Але на що вони розраховували?.. Літак упав, і те, що пілот зміг посадити його з найменшими втратами, — просто щасливий випадок. Чи ні? Адже пілот теж мертвий, він загинув від удару… Значить, комусь було потрібно, аби саме цей літак упав саме тут і саме в цей час. Хтось пішов на страшний ризик заради чогось. І цей хтось іще там. Це мусить бути хтось із них, бо стюардесу вбито. Пілот міг загинути випадково, я припускаю це, але стюардесу хтось убив. Добре, що я пішла звідти.
Я зводжуся на ноги й обтрушую зі штанів сміття. Що ж, Торі, твій інстинкт самозбереження не підвів і на цей раз. Краще опинитися в джунглях тет-а-тет із ягуарами та зміями, ніж лишитися в товаристві білих протестантів. Зокрема коли один із них — убивця. Ці милі люди бувають досить неприємними, особливо тоді, коли хтось докопується до їхніх брудних таємничою Думаю, і в Брекстона, і в Меріон, і в решти вистачає бруду на совісті. Я теж не свята, але я здатна визнати це публічно, вони ж — ні, і в цьому різниця між нами. Саме цю показну святість я завжди ненавиділа в так званих цивілізованих людях. Усе має бути гарним зовні, а що всередині — то вже інша справа, то вже приватне життя і права людини. Гидота і подвійна мораль. Власне кажучи, де живуть по-іншому? Є такі місця, але цивілізованими їх не назвеш. Саме тому я й провела там багато років.
Позад мене розлягається вереск. Хтось налякав мавп, може, то просто пітон, а може… Хтозна. Принаймні варто сховатися. Я присідаю за кущем папороті, ризикуючи бути вжаленою павуком чи змією або потривожити ще когось так само малоприємного. Але ні, все гаразд, якісь жучки і павутиння, ніяких гадів. Та хтось іде там, позаду, хтось наполохав мавп. Я тримаю напоготові ножа. Що ж, дешево я свого життя не продам, панове. От тільки стрілянину зчиню хіба що вже тоді, коди інших аргументів забракне. Падіння літака і так було гучним, а стріляти в джунглях — я ж не божевільна! Як і в Африці, тут повно двоногих мисливців. Ягуари і змії — то ще півбіди, щоб ви знали.
Ось воно! Чиїсь руки обхопили мою шию і піднімають мене в повітря. Яскраво-жовті кола танцюють у моїх очах. Нема чим дихати. Тому, хто мене тримає, явно бракує сил, аби підняти мене вище. Я полишаю спроби відірвати чужі руки від свого горла і, вхопившись за рукав напасника, б'ю його ножем, куди потраплю.
Лабети ослабли. Він упав на мене, як перестигла груша. Це тривало хвилину, не більше. Я навіть злякатись як слід не встигла. Рукав… Рукав?!
Я розплющую очі й одпихаю його тіло від себе. Чорт, у нього можуть бути комахи. Цього мені ще бракувало! Але він не індіанець. Молодий і досить кремезний, хоча зpoстом не вдався — утім, тут усі низькорослі. Вусики на оливковому обличчі, густі вії, неохайне волосся… Від нього смердить. Я встромила ніж йому в груди. Руки в мене довші, я вища і важча за нього. Якби я й далі намагалась відірвати його руки від своєї горлянки, нічого б у мене не вийшло, але я переборола рефлекс і вдарила ножем навмання, потрапивши просто в серце. Він помер іще до того, як упав. Отак, хлопче. Я більша й сильніша, тож я вижила. Закон джунглів. Але як він підкрався до мене, що я не почула? Ось чому галасували мавпи! Він пробирався деревами, як Тарзан.