Наташка і Луїс заклякли біля стіни. Вони мовчать, та я розумію: оце зустрілися дві половинки, роз'єднані колись давно, тисячі життів тому. Вони розмовляють дотиком, якимись хвилями. Чи я ревную? Як не дивно, ні. Що б там не було, а між нами назавжди лишиться Віль-Таен, пісня джунглів і шалена ніч у будинку Бартонів. А там хай буде, що буде.
— То нема чого розводитись. Ходімо.
Ми виходимо з тіні і йдемо вуличкою. Колись я ходила так до школи й назад. Доріжка обсаджена абрикосами, навесні вони починали цвісти і так пахли, що жодні неприємності вже не мали значення. Ті пахощі означали одне: скоро літо, канікули, біганина темними дворами, криваві бійки «стінка на стінку», вибухи пляшок із соляркою, незаплановані візити до міліції, шалені гонитви дахами, крики обурених громадян та інші насолоди, заради яких варто жити на світі.
— Як ви тут опинились?
— Слідами трупів. — Керстін посміхається. — А якщо серйозно, то я чудово знала, де тебе шукати. Я ж маю твоє досьє, в мене тут багато друзів.
— Тобто?
— Вибач, люба кузино, але ти інколи буваєш страшенно сентиментальна, а тому — вразлива й передбачувана. Я, власне, знала, що ти даси собі раду, але про всяк випадок вирішила підстрахувати. А твої хлопці дістали мене до живого своїми доскіпуваннями. Усякому терпінню є межа.
—І що тепер?
— Нічого особливого. Схоже, план вдалий. Сьогодні по обіді Курт прилетів до України — разом із дипломатичною поштою Лівії. Це сталося після того, як ти зранку підірвала вантажівку на мосту.
— Ти й це знаєш?
— Люба, коли йдеться про терориста такого масштабу, спецслужби змушені співпрацювати. Звичайно, знаю. Ти виявилась дуже спритною.
— І в чому полягає співпраця місцевих спецслужб?
— Я тобі скажу. Вони саботують накази деяких політиків, зацікавлених у Куртові. Інакше б уже вся поліція цієї країни шукала тебе. А так — трупи тихенько прибирають і, як казав один мій знайомий, спокій голові. Зрештою, місцевим ця історія вигідна з усіх боків. Ми робимо за них брудну роботу, а ситуація, як лакмусовий папірець, показує, хто є хто серед політиків і вищого керівництва. Так ними легше маніпулювати. Маючи інформацію, можна правити будь-якою країною. Власне, це й робиться.
— Якщо це так, що ж ти надсаджуєшся на роботі?
— Я тобі поясню. Під шумок ми — я та мої колеги — прибираємо особливо знахабнілих, щоб інші хоч трохи совість мали.
— Просто прибираєте?
— Так. Фізично знищуємо. Убивці на службі в держави. У кожній державі є свої, та мета в нас одна. Тільки-но хтось починає турбувати світ сильніше, ніж це дозволяється, ми дістаємо наказ.
— Але ж так можна знищити будь-кого — політичного противника, конкурента тощо?
— Само собою. І нас постійно намагаються використати, думка не нова, на жаль. Та ми маємо свої правила. Ми поза політикою, поза бізнесовими інтересами.
— Краще б я цього не знала.
— Усі так кажуть. Нам навіть нагороди вручають тихцем, хоча щоразу вимагають рятувати світ.
— Тобі це ще не набридло? У тебе чоловік, діти…
— Знаю. Бачиш, так склалося. Ми з Еріком разом, та по-іншому я жити не можу, і він, на щастя, це розуміє. Я іноді думаю: може, тоді в Атланті вибухнуло саме тому, що я на той час була у відпустці? Може, я б могла цьому запобігти?
— Ну, це ти вже… той… занадто.
— Може. Я тоді вперше тебе побачила. Просто зафіксувала, за звичкою. Ти була в одній з операційних — скінчила одну операцію і перевдягалась до іншої. На стіл тоді поклали біляву дівчинку років восьми — в неї живіт був…
— Так. Проникне поранення, пошкоджено печінку, шлунок, розрив діафрагми, численні внутрішні кровотечі. Аннабел Джастін. Я нічого не змогла вдіяти. Нічого.
— Ти пам'ятаєш?!
— Так. Усіх. Іноді вони приходять до мене у снах, я прокручую в пам'яті хід операції і думаю, думаю: може, я чогось не зробила, аби врятувати? Можна було, а я не зробила, згаяла час чи розгубилась? В Атланті в мене на столі померло семеро, ще двоє — протягом кількох діб після операції. Четверо з них — діти, найменшому було два з половиною роки, його звали Адам Бонсіні, пошкодження легенів, численні внутрішні кровотечі, шок, закрита черепно-мозкова травма. Даґлас Мелвін, чотири роки, травматична ампутація нижніх кінцівок, опіки, шок. Меріелл Сандерс, дев'ять років…
— Припини. — Керстін міцно бере мене за руку. — Послухай, Торі… Я вивчала твоє досьє. Я спостерігала за тобою. Неможливо врятувати всіх. Я впевнена, що ти зробила все, що могла, і ніхто не зробив би більше.