— Ти що, заснула?
Бартон могла б дати мені спокій, та це їй, вочевидь, і на думку не спадає. Цікаво, де вона поховала свої ножі? Власне, то її клопіт. Я знехотя виходжу з води. Гаразд, потім про все подумаю. Усе одно зараз голова не працює.
—Іди швидше, нас пригощають сніданком.
Я витягаю з сумки чисту сорочку й шорти. Я вже не хочу їсти, мені треба трохи подумати. А ще мені все набридло, і щось не збігається в усій оцій історії, не збігається так, що аж пальці знать. І Керстін це знає, лярва така, тому замилює мені очі, аби я не звела всього докупи, але я вже скоро зрозумію. Аби тільки не запізно…
Вони вже спілкуються, наче давні знайомі. Дядько розповідає історію свого життя, я йому не заважаю. Мабуть, я видаюсь абсолютно черствою, та нічого з цим не вдієш. Щось не дає мені спокою, щось таке, чого не можна було пропускати, а я пропустила. Керстін заливчасто сміється, але очі її невідступно слідкують за мною. Так левиця вистежує здобич — знаєте, леви-самці самі не полюють, це обов'язок самок. Отака сволота, можете собі уявити?
— Він тоді штовхнув мене — не хотів, звичайно, аби аж так, а я перечепився і впав, а на ногу мені трактор, гусениця важка… Ото й по всьому.
— І що? — Керстін наче справді зацікавлена.
— А нічого. Хто я, а хто він! Сказали — нещасний випадок, інвалідність дали, отой «Запорожець» виписали і гараж побудували. А йому нічого. Синок начальника, що ж ти вдієш? А жінка пішла, та то давно вже сталося, двадцять п'ять років минуло. Мені тепер і скаржитися, здається, не варто, бо як на теперішні часи, то я б і цього не отримав. Таке життя настало — люди ніпочому.
— А ви весь час живете самі?
— Та й сам. Як така жінка трапиться, що подобається, то їй каліка не до шмиги, а як котрась і не проти — то мені не до серця. От ти скажеш — диви, ще й перебирає! А я тобі на це — душа ж у мене цілою лишилась, то що ж мені тепер, вішатись? Ну, а зараз уже й сенсу немає про це думати… Життя минуло. Скоро сторчака до ями. Сідай, Віко, снідай.
— Дякую.
— Оце дивлюсь я на тебе і сумно робиться. Що з тобою чужина зробила! Яка ж ти була — вогонь-дівка, одірви-підошва, заводіяка! А зараз наче пригасла… Що вони там робили з тобою?
— Нічого такого.
Нічого не робили. Я собі все зробила сама. Ну, не зовсім сама, та все одно. Я заборонила собі відчувати щось, окрім своїх професійних обов'язків. Я закам'яніла всередині, бо інакше був би тільки біль: від того, що чужина, від того, що я скрізь зайва, від того, що зробив Гарольд, — багато років тому, але все одно. А тепер мені додалося, повною ложкою.
Тому мені хочеться, аби Та-Іньї забрала мене звідси. Та я, мабуть, для чогось іще тут потрібна. Знати б, для чого…
Я не відчуваю смаку їжі. Мене аж хитає від утоми. Я непокоюся за своїх Сінчі, за Наташку — її ж можуть зґвалтувати ті покидьки. Я взагалі непокоюся, якийсь черв'ячок точить мене, я розумію, що мене хочуть підвести під дурного хату.
— Величко, ти тістечко гірчицею мажеш.
А, он воно що! А я все думаю, що воно за гидота така?
— Не твоє діло.
— Аякже. Іди спати, на тебе дивитися страшно.
— На себе подивись. Візьми он іще одну табуретку, бо на одній зад не вміщається.
— У мене він принаймні є.
— Є — це м’яко сказано.
— Торі, це жалюгідно. Іди спати.
Я підводжусь і йду до кімнати. Диван біліє свіжою білизною. Я падаю в неї і засинаю ще в польоті. Цікаво, чому Керстін не лягає? Двожильна вона, чи що?
20
— Уставай, швидше!
Вона торсає мене й пошепки лається.
— Бартон, тобі що, нема чого робити?
— Помовч і збирайся.
Я сідаю. У голові трохи гуде, але я працездатна. Неспокій, що підстерігав мене десь на краєчку свідомості, спалахнув у голові червоним сигналом. Боже ж ти мій, доки я тут відпочиваю, де мої хлопці, ідіоти, які не знають мови і безпорадні, як діти? Де Наташка? Це через мене вона потрапила в таку халепу.
— Що сталося?
— Я дістала повідомлення, по нас зараз прийде машина. Здається, дехто знає, куди поділася решта нашої компанії. Торі, я тебе дуже прошу: тримай язика на припоні.
— Що це значить?
— Тільки те, що ти маєш дурну звичку говорити все, що спаде на думку. Я розумію, що серед диких племен Амазонки ця риса визнається за найбільшу чесноту, але не тут.
— Ти маєш мене за ідіотку?
— Ні. Просто іноді я не знаю, що мені з тобою робити.
Вона втомлена. Якщо й поспала, то недовго. Я почуваюся винною — я мала б знати, що вона не ляже, доки я сплю. І, мабуть, вона скучила за малими, за Еріком. Спогад про Еріка — ще один біль. Надто пізно. Зустріти чоловіка-мрію і знати, що він цілком належить іншій. Але вона його варта. Навіть зараз, утомлена, з синцями під очима й подряпаними руками, вона така гарна, що в мене аж серце щемить. У мені все стриманіше, я знаю. Це їй усього подаровано: і золота у волосся, і блакиті в очі, і форми такі, що кіностудії через неї пересварилися б… Я не така. Ми схожі, але я не така. Я боюся відчувати, тому все в мені якесь приглушене. Вона варта Еріка. Що ж, так воно, мабуть, і має бути.