— Нам треба йти. Уже вечоріє.
— А де господар?
— Гострить мені ножі. Він зброяр, знаєш? У нього тут непогане обладнання.
— Зброяр?!
— Підпільний, звичайно. Та на такий товар завжди є попит. Уставай.
Я невдоволено мружуся на себе в дзеркалі. Справді, треба якось більше уваги собі приділяти. От скоро все скінчиться — так чи інакше — і я, якщо чорти не лизнуть, подамся до якогось салону краси. Бо зараз мене вистачає лише на те, аби вчасно вмиватись і змащувати обличчя та руки кремом. Та й то сказати, чи ж можна цим нехтувати? Це все одно, що не чистити зубів.
— Чого кривишся? — Керстін уважно спостерігає за мною, наче щось для себе вирішує. — Ти — дуже гарна жінка, Вікторіє. Якби я загинула, Ерік міг би бути твоїм.
Жоден мускул не здригнувся на моєму обличчі. Маю надію, і голос мій звучить достатньо спокійно:
— А з чого ти взяла, що мені потрібен твій Ерік? Гарний чоловік, не буду сперечатися, та не тільки світу, що в вікні. Бартон, то тебе на ньому трохи повело.
— Я так не вважаю. Думаєш, не знаю, чого ти тоді сказилась і чого намагалася втекти з нашого будинку? Я довго над цим думала — і врешті-решт зрозуміла. Я просто поставила себе на твоє місце.
— Сиди собі на своєму. Я — сама собі, і ти до мене не рівняйся. А щодо Еріка — забудь.
— Вибач. Може, я справді помиляюсь… Власне, я тільки хотіла сказати, що розумію і все таке, але це, мабуть, недоречно.
— Отож.
Не забивай мені баків, Керстін. Ти щосили намагаєшся відвернути мою увагу від чогось важливого. Воно вже на поверхні, та я його не бачу, бо ти повсякчас улаштовуєш мені якусь димову завісу. Тепер розпочала цю розмову. Та я теж не просто так. Я нутром відчуваю, коли мені намагаються продати кота в мішку.
— Ти лишишся з Едом?
— Не знаю. Якщо він піде зі мною в джунглі, то так.
— А що тобі в джунглях?
— Є одна справа.
— Не хочеш розказати?
— Ні.
Чого я маю тобі щось розказувати? Я тобі недостатньо довіряю. Та навіть якби довіряла… Хіба ти зможеш відчути той страх, що я пізнала в нічному Віль-Таені? Коли з темних отворів у стінах я чула — впевнена, що то мене не глючило! — чула якусь страхітливу пісню, схожу на ревище. І глухі удари — дедалі рідші, наче спинялося чиєсь серце… Я чула голоси і кроки людей у місті, що стояло мертвим понад тисячу років. Я говорила з жінкою, яка була мертва задовго до початку нашої історії. Чи ти зрозумієш, що я відчуваю, коли в моїй душі прокидається та страшна сила, що дозволяє мені вбивати голими руками? І як мені від цього, хіба ти зрозумієш? Я не хочу про це говорити. Тільки двоє можуть це зрозуміти, між нами воно й залишиться.
— Я нещодавно випадково натрапила в архівах на цікаві документи. — Керстін опустила вії, та погляд її стає аж надто байдужим. — То була невеличка скринька, оздоблена фігурками: напад трьох ягуарів на якесь страхітливе створіння. Та істота — не знаю, що воно й таке, — сиділа на якомусь постаменті, а троє ягуарів оточили її — їх зображено у стрибку… Скринька була опломбована, та для мене її відкрили. Знаєш, що там було?
— Скажеш — знатиму.
— Одна з найдавніших писемних пам’яток. Таблички, що сягають епохи єгипетського Давнього царства, часу правління Сеті Першого. На них закарбоване давнє пророцтво. Там само лежав переклад.
— Переклад?
— Розумієш, нам у нашій діяльності часто доводиться стикатися з артефактами. Частина їх осідає в наших архівах. Так було, мабуть, і з тією скринькою. Один з агентів надибав її, зацікавився, ретельно все задокументував — і воно лежало собі до часу, нікого не чіпало, а я наткнулася зовсім випадково й одразу згадала тебе, бо в тебе на плечі ягуар. І не тільки на плечі.
— Ну то й що?
— Власне, нічого. Але пророцтво досить таки цікаве. У ньому сказано, що був час до початку Всесвіту, коли всім правила раса Прадавніх — чудовиськ, які ворогували зі Світлом. І жили вони на межі світів, у страшному місті Ленґ. Потім щось там трапилось у них, у легенді про це якось непевно сказано, та всі чудовиська змушені були покинути Ленґ і осіли на Землі, де впали в анабіоз. І один із Прадавніх — цитую — «спить на іншому боці землі». Та скоро він прокинеться, люди побудують для нього місто, посадять його до храму й поклонятимуться, як богові, навіть складатимуть йому жертви. І він зміцніє і розбудить інших Прадавніх, і тоді Хаос поглине Всесвіт. І спинити все це зможуть тільки діти Ра — Сонця, котрі належать Плямистому Котові. Вони знищать Прадавнього на землі, зруйнують його святилище; але вб'ють його, наздогнавши між світами, через багато-багато Сонць інші обранці Ра, яким клан Ягуара віддасть найдорожчий скарб — серце Сонячного Кота. Буде лише один шанс, бо тільки на межі світів у певну мить Прадавній стане матеріальним, а отже, вразливим. Світло має стати з ним до герцю, а Ягуар — уособлення Світла. Якщо переможе Прадавній, усе живе на землі загине.