— Ти завжди була шаленим дівчиськом.
Та я його не слухаю. Хтось стоїть під дверима квартири. Я чую чийсь подих, звідкись ідуть гарячі хвилі агресії, я відчуваю їх. І я просто зараз мушу вирішити, що робити. Найкраще буде просто вистрибнути з вікна. Та от чи варто брати з собою Керстін? Вона водить мене за носа. Зрештою, я досі ні в чому не впевнена.
— Що?..
Вона стривожено зазирає мені в очі, потім швидким рухом витягає револьвер. Вона теж любить револьвери. Знаєте, чому? Бо стріляні гільзи не розлітаються увсебіч.
— Там.
Я киваю в бік вхідних дверей. Господар незграбно повертається до нас, потім мовчки вказує на балкон.
— Невисоко. Спуститесь по винограду.
— А ви?
— Не зважайте, мене не зачеплять. Зрештою, двом смертям не бувати. Ось, візьміть, це я для вас зробив… Тільки після твого красеня мій тобі здасться не таким уже й гарним, та він надійний.
Він простягає нам ножі в піхвах, ми беремо їх. Він підштовхує нас у бік балкону:
— Швидше. Я вимкну світло, вже темно, проскочите Віко, дворами пробирайтесь до інтернату, там загубитесь.
— Дякую.
Ми вискакуємо на балкон. У кімнаті гасне світло, у квартирі лунає дзвінок. Я намагаюсь не думати про те, що чекає на нашого рятівника. Я потім про це подумаю.
— Обережно. Я перша, — я одпихаю Керстін. — Я трохи легша, проб'ю дорогу, ти за мною. Що ти там робиш?
— Одяг наш зі шворки знімаю. Тепер я знаю, як нас знайшли. Старий виправ наш одяг — хтось помітив, що сушиться.
Тут зовсім не високо. Я стрибаю на землю, поряд приземляється Керстін. Я чую грубі голоси нагорі в кімнаті, та нам треба йти.
— Візьмемо їхню машину. — Керстін рушає до потужного джипу. — Підстрахуй мене.
Я озираюсь навколо. За вікнами, що наливаються світлом, вирує життя. Он біля сусіднього під'їзду сидять якісь бабці. Здається, вони незмінні. І ритм життя той самий.
Глухий удар — то Керстін пригостила водія чимось по макітрі.
— Затягни його назад і зв'яжи. Та залазь швидше!
Машина зривається з місця, я важко тягну непритомне тіло чоловіка назад. Чим мені його зв'язати? О, чорт!
— Йому гаплик. У нього з вуха тече кров. Ми ні про що його не розпитаємо. Поверни праворуч — ось, гальмуй. Та не сиди, а допоможи мені!
— Що тут?
— Лікарня. Покладемо на ґанок, хтось підбере.
— Величко, ти звихнулася на пункті медицини.
— Я клятву давала, ясно тобі?
— Боже ж ти мій, невже це для тебе важливіше за власне життя?!
— Так. Я не лишаю поранених напризволяще.
— Торі, тобі дадуть орден імені Матері Терези.
— Я його тобі в зад запхну.
— Звичайно, бо у твій навряд чи влізе.
Машина їде вулицями, Керстін зосереджено мовчить.
— Ось тут можемо спинитися.
Це парк. Тут колись були гойдалки, продавали морозиво, було завжди повно дітлахів, а вночі ліхтарі освітлювали затишні алеї, прикрашені гіпсовими бюстами письменників і поетів. Колись ми з Наташкою отут, під погруддям Пушкіна, намагалися викликати його дух. Років по дванадцять мали тоді. Викликали-викликали та й плюнули. А тепер я думаю: може, щось неправильно робили? Хтозна.
— Куди тепер?
— Помовч. Я маю подумати. — Керстін роздратовано стріпує волоссям. — Треба б десь хоч руки помити, бо після того типа може причепитися що завгодно.
— Еге. Наприклад, проказа.
— Так, чорт забирай, як я про це не подумала?!
— Я пожартувала!
— Я розумію, але теоретично така можливість не виключена.
— А практично — дорівнює нулеві. Ось у пляшці є якась вода.
— Вони пили її просто з пляшки. У роті в них могли бути хвороби, тож тепер це не вода, а біологічна зброя.
— То пошлімо її до Китаю.
— Тобі все смішки! А чи знаєш ти…
— Керстін, я лікар, ти не забула? Я все це знаю, як і те, що ти зараз ламаєш комедію. Давай, колися, бойова подруго. Є якийсь план, я у вас — просто фланговий пішак, то в чому полягає задум?
— Не розумію.
— Не бреши мені. Керстін, якщо ти мене змусиш, я тебе вб’ю. Я не хочу цього, але ти не лишаєш мені вибору. Кажи негайно, де мої хлопці й Наташка? Навіщо ти влаштувала цю комедію з приїздом в Україну? Тут немає ніякого Курта, ти це добре знаєш. Може, хтось і пов'язаний з ним, та його самого тут немає.
— Тепер є.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що чула.
— Докладніше.
— Гаразд. Але справа досить заплутана.
— Я розберуся, не вчорашня.
— Перша частина історії тобі вже відома — до того моменту, як ти опинилась на нашій базі. А от друга частина… Справа в тому, що разом із тобою в джунглях побували досить поважні особи. А саме — Брекстон і Гікслі. Але й цього мало. Чи відомо тобі, що батько Едварда Краузе — один із найвпливовіших газетних магнатів? А родина Луїса не остання в політиці й бізнесових колах обох Америк? А тепер рахуй до трьох. І Брекстони, і Гікслі розповідають про вас жахи, і не вірити їм немає підстав. Дивись: тебе поранили в Ла-Пас, а вже за пару годин ти таке виробляла у Нью-Йорку, що я, чесно кажучи, злякалась. Як ти думаєш, що треба зробити? Правильно, вивчити. Але без вашої згоди це неможливо, а такої згоди довелося б чекати довго. Силоміць теж не можна: тато Краузе, мама Домінґес і численна родина Левін будуть захищати своїх непутящих діток.