Він одягнений у камуфляжний костюм, але без зброї й босий. Однак, судячи зі стану його підошов, він не ходить босоніж постійно. Отже, десь він лишив взуття і переслідував мене в такий екзотичний спосіб. Навіщо? І де його великорозумні співтовариші? Адже якщо цей тип тут, значить, хтось його послав по мою душу. Хто? Яка різниця. Треба вшиватися, доки не надибала ще більших неприємностей.
Може, це Едова робота? Він відмовляв мене від моєї подорожі, прикидаючись благородним рятівником добропорядних янкі. Тільки він знав, що я бувала в джунглях і раніше, тож мене так просто не заскочиш. Але чому мене відразу не вбили? Не хотіли стрілянини? Притягнуто за вуха: тут усе одно нікого немає. Можна було вдарити ножем… Ні, я була потрібна їм живою: той тип легко міг зламати мою шию, але він просто стис мені горло, аби я знепритомніла. Я навіщось потрібна їм живою. Власне, я й сама собі потрібна живою, в цьому ми солідарні. Але тільки в цьому.
Я замаскувала за кущем тіло нападника, обшукавши перед цим його кишені. Нічого немає, крім срібного католицького хрестика. Що ж, аміґо, не поталанило тобі сьогодні. Це буває, не переймайся. В іншому житті поталанить у коханні.
Горло трохи болить, але це дрібниці. Я обережно просуваюся вперед, а дерева обступають мене дедалі тісніше. Якби я не була така заклопотана, я б навіть помилувалась місцевою флорою, та мені трохи не до цього. Добре, якщо покидьок був сам-один, та я в це не вірю. Хтось послав його моїми слідами. Хтось, хто все це влаштував. Невже Ед?
Я виходжу на схил гори. Тут дихається трохи вільніше, зарості рідшають, і я бачу небо. Таке саме небо, як на аеродромі в Майамі, навіть іще краще. О, я ніколи більше не сяду в літак. Господи, який то жах, коли він падає! Ніколи більше. Ні за які гроші. Краще вже пішки ходитиму, на крайній же випадок куплю собі самокат.
Я присідаю на камінь, що стирчить із землі. Тут і там видно таке саме камінюччя, але це нормально, адже звідси починаються гори. Як зручно вибрав пілот місце для падіння! Якби ми впали в горах, то каміння рознесло б на друзки літак і нас разом із ним. Цікаво, вони й досі сидять на місці? Ставлю долар, що ні.
Десь там вони, позаду. Думаю, про них уже подбали. Я навіть голову собі не буду сушити над тим, для чого все це було зроблено, — яка різниця! Я думаю, що й місце для падіння було вибрано не випадково. Меріон тоді дивувалась і питала, чи ми кружляли? Гадаю, саме так і було, ми кружляли, бо пілот шукав відповідного місця, а може, чекав умовного сигналу з землі, потім примірявся. Віртуозна робота, от тільки наприкінці йому трохи не поталанило. Думаю, в наступному житті він буде пацюком чи жабою. Так йому й треба.
Сонце вже підбилось і котить собі вниз, а я знову йду вперед. Тут іти легше, хоч і вгору. Зарості вже не такі… безперечні, якщо ви розумієте, про що я. Уже видно трохи неба. Якщо мені поталанить, я знайду придатну для використання воду.
Гадаю, варто було б щось з’їсти, але я не маю на це часу. Я мушу знайти місце, де можна перебути ніч. Мене б удовольнила печера, неприступна для тварин і плазунів, без павуків і кажанів по кутках, бажано зі струмком у глибині. Цікаво, чи вдасться мені знайти щось схоже? Навряд. Але заночувати просто неба, розпаливши багаття, — більше ніж дурниця, краще вже пустити собі кулю в голову, результат буде той самий, тільки процес не такий болісний.
Я дістаю з наплічника пластикову пляшку з мінералкою і шоколадку. Шоколадка підтанула, та я з'їдаю її, а обгортку кладу в кишеню. Нема чого забруднювати навколишнє середовище. А якщо серйозно, то треба залишати якомога менше слідів. Думаю, мене шукатимуть, якщо вже не шукають. Може, в мене параноя, хтозна. Але як тоді пояснити появу придуркуватого Тарзана, котрий зовсім недавно впокоївся під кущем папороті? Цей новопреставлений раб Божий хотів мене впіймати. Думаю, в нього були брудні думки і негарні наміри.
Я виходжу до каменистого урвища. Там, унизу, — тільки спокійна прозорість водоймища. І жодних крокодилів поблизу. От тільки до води летіти метрів так із тридцять, стіна кам’яна і вертикальна, як моя колишня вчителька Ольга Гаврилівна.
Я йду вздовж урвища. Десь має бути спуск, ніщо не триває безкінечно. Я мушу дістатися туди, далі, бо там, можливо, знайду собі якийсь прихисток. А може, й ні. Але треба йти. Принаймні є шанс вибратися звідси, або надибати когось, хто скаже мені, де я перебуваю, або… Просто треба йти вперед, тільки тоді буде результат.