— Хто цей чоловік?
— Він мій давній знайомий; я попросила його підстрахувати тебе і дещо для нас з'ясувати. А ти його мало не вбила!
— Він сам винен.
— З гарного боку ти себе показала!
— Власне, з усіх боків, як і ти. А він отримав дурнісінько сеанс стриптизу й був із того страшенно втішений.
— Знаєш, твої спалахи котячої люті — це дуже небезпечно. Ти повинна якось навчитися це контролювати.
— Я ненавиджу, коли мені говорять «ти повинна». Нічого я не повинна.
— Ти не маєш рації і сама про це знаєш. Нема чого лютитися, Торі. Добре, не барися, нам треба порадитись.
Вона йде, накинувши на себе халат, а я лишаюсь. Вода наливається у ванну, я така втомлена, очі просто заплющуються — я полежу так трохи, просто задля відпочинку.
…Місячне сяйво заливає мертвим світлом мармурові руїни. Мої кроки чути серед тиші, хоч я йду босоніж. Ось будинок, де сплять Ед і Луїс. Вони там, я знаю, а мені треба йти далі, до колодязя, обкладеного мармуровими плитами, помереженими якимись знаками й малюнками. Там, можливо, ще сидить Та-Іньї. Я мушу спитати в неї, просто дещо спитати…
Темна вода сотається туманом, туман стелеться по землі, по викладеній мармуром доріжці, туман доточує колони там, де вони зруйновані, — місто постає переді мною таким, яким воно було до того, як його зруйнували. Он там, у храмі, колись упивався кров'ю Прадавній — трохи не вистачило Йому, кількох крапель, аби остаточно прокинутись. Та я вбила Його — Інка зазирнув Йому в серце. Я вирвала Йому очі, аби Інка зміг побачити Його душу. Місто Віль-Таен мертве. Тепер уже мертве остаточно…
— Та-Іньї!
Мій голос луною блукає серед стін, туман грається звуками. Хтось пробіг зовсім поряд — дрібні швидкі кроки й дитячий сміх; ось легким подувом щось майнуло мені по обличчі… Щось упало мені під ноги, мелодійно задзвенівши. Це ніж. Я беру його, руків'я звично ховається в мою долоню. Туман розступається, вода в колодязі починає світитись — і ось уже я бачу вибух, летять шматки стін, гуде полум'я… Це Атланта. Ось я, ось Сірануш Золян і Дон О'Ніл, а це… Аннабел Джастін. Адам Бонсіні. Даґлас Мелвін. Меріелл Сандерс. А це — Гарольд. Такий, яким я його знала колись. Він був таким сильним, стрімким і безстрашним… таким, як Ерік. Ерік нагадує мені Гарольда, того Гарольда, ще до Дженни. Того Гарольда, яким він міг би стати — зі мною, та не з Дженною. А так… Ось його тіло на підлозі нашої вітальні — посеред скалок і шматків меблів.
Я зрозуміла. Я повернулась до Віль-Таена, аби знайти відповідь — навіщо?! Чому саме мене обрано для такого страхіття, чому саме я мушу носити в собі той непосильний дар, того лютого хижака? І чи колись я від нього звільнюся? Мені нестерпно в місті. Сонячний Кіт у моїй душі тужить за смарагдовим присмерком джунглів, а я? Чи від мене в мені щось лишилося? Чи не тому Котові вистачило в мені місця, бо для мене в мені нічого не було? Лише порожня оболонка…
Тепер я маю відповідь. Я знаю, що сталося. Прадавній заразив землю злом. Зло заразне, як чума. Я лікар, я знаю, що інколи, аби врятувати пацієнтові життя, доводиться відтяти йому хворий орган. Курт Монтоя — ракова пухлина, він сіє навколо себе смерть, тому я повинна дістати його. Зрештою, після того, що він вчинив із Гарольдом, я його й так не лишила б, а тепер уже й поготів. А там подивимось.
Туман застилає темну блискучу поверхню колодязя, здіймається вище. Маю відчуття, ніби хтось стоїть позаду; я боюсь обернутися, та знаю, що мушу. Я озираюсь.
Зовсім близько, простягнути руку — і торкнешся — стоять якісь люди. Їх багато, страшенно багато, вони заповнили весь простір і дивляться на мене порожніми очима. І я розумію, що всі вони мертві. Серце моє спиняється і з глухим стуком падає у п'яти. Колись я дивилась страхітливий фільм, «Ніч живих мерців», по тому довго боялася темряви й цвинтаря. І от тепер жах наздогнав мене. Що їм треба? Хіба то моя вина, що вони всі мертві? Чому я постійно повертаюся в це прокляте місце? Чому Та-Іньї поклала на мене цей тягар? Я не хочу цього. На тлі останніх подій мені починає здаватися, що два роки, проведені в Африці серед левів, отруйних плазунів, червоних бригад і пропасниць різного ступеня смертельності, були ще й нічого собі, просто я свого щастя не цінувала…
— Клади її на диван. — Керстін вириває мене з кошмару.
— Худа яка… Ти що, голодом її мориш?
— Худа, та спритна.
— Спритна. Ледь горло мені не перервала. Ти їй щеплення проти сказу робити не намагалась?
— У її випадку це вже не допоможе. Засобе, дай мені халат, треба її вдягнути.
— Та хай би й так була.