— Не треба клеїти з себе більшого дурня, ніж ти є.
— Зла ти яка… Спочатку влаштували переді мною стриптиз, а тепер…
— Валер'янки випий, маніяку недороблений.
Шовковиста тканина огортає мене. Я намагаюся розплющити очі, і нарешті це мені вдається. Мабуть, я просто задрімала. Віль-Таен снитиметься мені ще довго, а найгірше те, що я впевнена: усе, що мені сниться, є правдою.
— Дуже небезпечна звичка — спати у ванній. — Засіб плотоядно витріщається на мене. — Хочеш їсти, кицько?
— Я тобі не кицька.
— Свіжого м'яса в нас немає, але я зробив яєчню й салат, а на десерт маємо морозиво. Уставай, кицько, час вечеряти.
— Ти мене чув.
— Вибач. Маю погану звичку — дратуватися з людьми. Давай руку, допоможу встати. Ти аж світишся, живіт до хребта присох.
— Без тебе обійдуся.
З гіркою бідою зводжуся. Усе тіло болить, голова важка, очі ріже світло нічника. У мене погані передчуття, я відчуваю, що над усіма нами нависла якась біда, треба якомога швидше вшиватися з цієї квартири.
— Де мій одяг? — треба тікати звідси, доки цілі.
— Ось лежить. Не зовсім твій, але новий.
— Геть, я перевдягнуся.
— Чого я ще не бачив у тебе?
Я зводжу на нього погляд, наші очі зустрічаються. Таки доведеться вбити нахабу, і Бартон його цього разу не врятує.
— Добре, добре, чого ти? Я пожартував…
Більше так не жартуй, хлопче, бо буде непереливки, я нині не в гуморі. Він швидко задкує до кухні, а я вдягаюся. Що ж, розмір мій, а те, що я не ношу таких ядучо-зелених сорочок, він міг і не знати. Дивне прізвисько — Засіб. Треба тікати звідси. Щось відбувається навколо мене, щось таке, чого я ніяк не зрозумію. Але я вдам, що вірю їм обом, а там подивимось, на чиє витанцюється.
— Торі, ходи, поїмо.
Бартон наливає у склянки сік, на тарілках лежать шматочки шинки та яєчні. У всьому цивілізованому світі людей просто повело на здоровому способі життя, всі хочуть довго жити і через те споживають якісь пластівці з картонними сухофруктами. Тітка Роза ніколи не визнавала цих штукенцій, ми старалися готувати для себе звичні страви, тому яєчня мене зовсім не лякає, навіть навпаки.
— Давай, Засобе, розказуй. — Керстін дивиться на гостя досить дружньо, та я б на це, на його місці, не дуже покладалася.
— Я привіз зброю, — він мляво колупається виделкою в тарілці. — А ще мене просили переказати, що у вас є фора — ціла доба, протягом якої певні люди можуть тягти з наказом спустити на вас собак.
— Це означає…
— Це означає, що все вже проплачено і наказ розпочати лови вже є, але його притримають на добу — це все, що ми могли для тебе зробити. Власне, я зараз на чужій території і мене ніхто не прикриває. Упродовж доби мусимо щось придумати.
— А потім?
— А потім — сама знаєш, вас не шукатиме тільки ледачий. І знайдуть, не сумнівайся. Принаймні дуже все ускладнять. Аслан щось сказав?
— Звичайно, сказав. Дякую тобі, Засобе. Я розумію, що ти ризикував, приїхавши сюди. — Керстін торкається його руки.
— Власне, ти колись врятувала мою шкуру, тож я тобі винен. Про те, що я тут, мої люди не знають, тільки Вольдек. А тепер його десь тримають ті покидьки, і я повинен його знайти. Залишуся з вами.
— Це небезпечно.
— Так. А що безпечно? У сумці гроші та зброя, подивишся. Гадаю, в цій квартирі можна перебути до ранку. Іди спати, кицько.
Він дивиться на мене трохи з жалем, мене дратує його погляд. Але є ще щось. Щось пройшло повз мою увагу, щось важливе…
— На підлогу!
Керстін смикає мене за руку — у ту саму секунду скло розлітається каскадом скалок, кілька їх ранять мене. Рука Засоба метнулась до кобури — в нього пістолет, це все, що я можу сказати про його зброю.
— Тікайте негайно, а я вас прикрию.
— Засобе, ти…
— Ти мене чула. Це Асланові покидьки. Тікайте обидві.
Керстін хапає сумку, що темніє під столом, і тягне мене до кімнати. Та я не хочу нікуди йти. Ніж блиснув у її руці — хтось важко впав на підлогу. Ще один ніж — кров хлюпає на світлий килим, потім падає друге тіло. З кухні чути постріли, потім там западає тиша. Я вириваюсь і йду туди. Хтось ізнадвору поливає вікна роєм куль, строчить автомат, летять скалки й тиньк. Засіб лежить під столом, підпливаючи кров'ю. Але він іще живий, я тягну його до дверей.
— Торі, обережно!
Хтось вискакує мені напереріз, та мій ніж угрузає в тіло — все, жарти скінчилися. Мені все це набридло, хто не сховався, я не винна.
— Торі, сюди!
Вони в темряві, та я бачу їх. Як і кілька машин за рогом — іще крок, іще. Густі кущі бузку та вишняк закривають нас, але Засіб тяжко стогне, бо я волочу його досить безцеремонно. Ось машина, Керстін стріляє в якусь постать, потім у водія — як у тирі, всі вони такі яскраві на фоні темряви, та я не можу ними займатися, бо Засіб спливе кров'ю. Машина рвучко стартує, Керстін чудовий водій, та все одно заднє скло розлетілося — вже котрийсь поцілив. Хлопці настроєні серйозно. Керстін уже вирвалась за місто й рулює по шосе.