— Треба зупинитися.
— Ми не можемо.
— Треба зупинитись, інакше твій друг помре.
— Якщо ми зупинимось, то помремо всі. Куди веде ця дорога?
— Або я знаю… До якогось села.
Вона гасить фари і звертає на путівець. Машину підкидає, Засіб стогне, потім затихає. Та він живий, я спинила кров. Машина в'їжджає в село, мчить вулицею — темно, порожньо, навіть собаки мовчать.
— Керстін, нам треба десь зупинитися.
— Зараз.
Вона гальмує перед якоюсь будівлею.
— Давай, вивантажуй його.
Вона підбігає до дверей і прочиняє їх. Якась метушня, чийсь крик — і все затихло. Я тягну пораненого всередину. Як вдало! Це фельдшерський пункт. Як вона його знайшла? Потім запитаю.
— Допоможи мені.
Вона бере Засоба за ноги, і ми вкладаємо його на кушетку. Керстін завішує вікна якимись ковдрами і вмикає світло, а я зриваю з пораненого одяг. Я вже бачу, що справи погані. Куля засіла в його легенях — досить високо, пробивши ключицю.
— Торі?
— Будеш мені асистувати.
— Що?
— Треба помити руки й перевдягтись. Ось інструменти, зараз я… А це хто?
У кутку сидить зв'язана дівчина в білому халаті і нажахано дивиться на нас.
— Чергова медсестра. Намагалася зчинити галас, довелося її нейтралізувати.
— Бартон, ти просто дикунка.
Я підходжу до дівчини й сідаю біля неї навпочіпки. У неї бліде личко, сумні сірі очі й пухкі дитячі губи. Вона зовсім молода, невеличка й тоненька.
— Мені зараз потрібна твоя допомога.
Вона киває головою. Чорт, мені вона потрібна в нормальному стані!
— Послухай, тобі ніхто не заподіє лихого. Але мені потрібна твоя допомога. Ти не здіймеш крику? Як тебе звати?
— Іра…
— Послухай, Іро, цей чоловік поранений, але до лікарні його везти не можна. Я прооперую його, та мені потрібна твоя допомога.
— Халати лежать у шафі, в боксі. Я підготую стіл.
Така розмова мені вже подобається. Це те, до чого я звикла. Я виймаю інструменти, готую наркоз. Ми переносимо пораненого на стіл, я вмикаю світло. Керстін стоїть зелена, як ялинка, і мені здається, що вона зараз знепритомніє.
— Бартон, іди погуляй.
— Якщо ти його врятуєш, я…
— Ти перестанеш діставати мене, домовились?
Наразі я володію становищем. Зараз я роблю те, що добре вмію, і вона змушена коритись мені. А я постараюся врятувати цього дивного чоловіка, який так і не зрозумів, що я не люблю, коли мене називають кицькою.
Іра виявилась молодчиною, а Засіб — здоровим і міцним хлопцем. Мені доводилось оперувати і в набагато гірших умовах, і зараз я впевнена, що пацієнт виживе — якщо його доглядати.
— Іро, де б нам сховати нашого друга?
— Можна в мене. Я живу сама, на іншому кінці села.
— Якщо хтось дізнається…
— Ніхто не дізнається. Приберемо тут — і поїдемо.
— Ти впевнена?
— Так. Знаєте, я спочатку страшно злякалась, а потім побачила, як ви заносите цього чоловіка… І ви так упевнено поводились! Знаєте, я раніше працювала в районній лікарні, а потім мама захворіла, і я приїхала її доглядати, влаштувалася сюди. Мама померла два тижні тому. Я ночувала тут, бо не можу сама в хаті… Їдьмо до мене, я догляну його.
Прибравши в операційній, ми вантажимось у машину. Уже скоро почне сіріти, маю надію, ніхто не помітив нас, у селах страшенно рано встають і цікавляться всім, що відбувається.
— Не бійтеся, я догляну вашого друга. — Іра бере мене за руку. — Ви дуже хороший хірург, просто неперевершений. Я теж вступатиму до інституту й тепер знаю, ким буду. Маю надію, в мене вийде.
— Вийде.
Керстін сидить біля Засоба. Він уже прокинувся, я схиляюсь до нього, мацаю пульс, перевіряю температуру, потім сідаю писати призначення — Іра розбере, нам просто казково поталанило. Керстін дає дівчині гроші, вона спочатку активно протестує, потім усе-таки бере — ліки треба купувати. Я пишу призначення, а спати мені хочеться страшенно. Так, наче все.
— Добре, що затемна вирвались. — Керстін аж хитається від утоми. — Треба десь сховатись і попустити віжки. І помитися не завадило б.
— Як ти знала, що там є лікарня?