— Величко, за кого ти мене маєш? Невже ти думала, що я полізу сюди наосліп? Звичайно ж, я вивчила місця, куди Ваша Величність збиралися навідатись. Карти є дуже великого масштабу, я прочитала назву села і згадала про фельдшерський пункт. Але ми ризикували, бо пункт міг бути й ліквідованим, через недостатнє фінансування, звичайно.
— Скільки ж ти запам'ятала подробиць?
— Стільки, скільки могло знадобитись.
Вона спиняє машину, і ми виходимо. Це якийсь ставок, очерети шумлять, машини не видно, такий високий очерет.
— Помиємось у ставку, а поспимо в машині. А потім поїдемо і дамо декому прочуханки. На сон маємо шість годин. Починаємо просто зараз.
Вона дістає мило й лізе в воду. Що ж, так, то й так. Маю надію, що в нас усе вийде.
…Тут колись була військова частина. Керстін пояснила, що через брак фінансування армію скоротили, тому будівлі стоять порожні. Я ніяк не втямлю, куди воно поділось, оте фінансування? Керстін каже, що покрали. Чогось я не розумію в цій країні. Наче сонце те саме, і ті самі хмари, і в степу пахне так, як і колись, і люди залишились людьми… І той зброяр, і медсестра Іра, та й бандиткуватий Засіб, що ризикував головою, встрявши в переговори між нами та людьми з місцевих спецслужб… І в спецслужбах люди, либонь, порядні є — то як же сталося, що країна в такій прірві? Як могло статися, що біля влади засіли люди, заплативши яким, можна виробляти в цій країні будь-що?!
— Ти ідеалістка. — Керстін поблажливо посміхається. — Торі, так скрізь, просто тут усе більш відверто. Тут ніхто не приховує цих речей. Розумієш, тут своя історія. Ще чотири роки тому я мала надію, що тут щось зміниться на краще, а тепер я в цьому вже так не впевнена. Я люблю цю країну — за те, що тут такі люди, за те, що… Багато за що. Але водночас розумію, що вона летить у прірву, і виходу з цього не бачу.
—І що?
— Нічого. Доки громадяни дозволятимуть таке з собою робити, так воно і йтиме. У відсталій Індії було повалено колоніальний режим просто громадянською непокорою — тихим бойкотом влади. Тут навіть цього ніколи не буде.
Люди терпітимуть до останнього, а потім знайдеться крикун, котрий зіграє на їхніх негараздах і зробить собі непогану кар'єру. Це постійно тут відбувається.
—І нічого не можна вдіяти?
— Нічого. Це внутрішня справа громадян.
Он воно що… Тепер я розумію, про що говорила Наташка. І мені чомусь так гірко на душі… Я бачила зарослі бур'янами поля та зруйновані ферми. Я бачила безпритульних дітей та величезні блискучі машини, що паркувалися біля дорогих крамниць. Ото й правда: кому суп рідкий, а кому перлини дрібнуваті.
Ми залишаємо машину в кількох кілометрах від потрібного місця. У сумці, яку приніс Засіб, виявилися гранати, два автомати Калашникова й кілька магазинів до них. І ще якісь штуки, не знаю, що це таке.
— Умієш стріляти з автомата? — Керстін із сумнівом дивиться на мене.
— Ображаєш.
Я стільки років товклася в різних гарячих точках, що не навчитися стріляти було б дивно й небезпечно.
— Тоді ходімо, поглянемо, що там.
Аслан розповів, що контейнер перехопили його люди — їм було добре заплачено за це. Але він був упевнений, що прикривали операцію люди зі спецслужб. Принаймні так йому здалося, про що він нам і повідав, давлячись сльозами. Боже, як він переживав за долю свого органа!
— І все-таки — хто захопив наших? — питаю я в Керстін.
— Чесно? Я не знаю. Але думаю, що зараз у чомусь збіглись інтереси Курта і ЦРУ. Куртові потрібна твоя голова, а ЦРУ потрібні всі троє. Повір, слава про ваші надзвичайні здібності бігла поперед вас. Гікслі напсувала вам добряче. Та я не казала? Її заарештували, бо випадково з'ясувалося, що п'ятнадцять років тому вона вбила наречену свого сина Джейка, Вероніку Мендоза. Вона не могла дозволити, щоб син одружився з мексиканкою, а Джейк уперся — і матуся про все подбала. А випливло все лише недавно. Це було в газетах — якраз напередодні твого відльоту.
— Ти хочеш сказати, що ваша служба з самого початку знала, що стара Гікслі вбивця, ви мали докази — і п’ятнадцять років мовчали?
— Звичайно. Хтозна, де може згодитись інформація, на кого доведеться натиснути? Та стара кобила настільки була впевнена у своїй недоторканності, що не перейнялась нашими попередженнями. Думаю, вона помре в тюрмі.
— Це огидно, Бартон.
— Ти її жалієш?
— Ні. Я дивуюся, що ви п'ятнадцять років покривали вбивцю!
— Ти ідеалістка. То не наша справа, ми ж не заважали поліції шукати доказів? Просто там хтось узяв на кишеню — і справу закрили. Зараз багато в кого неприємності.