— Де ще двоє? Жінка й чоловік?
— Здається, замкнули їх десь… Не вбивайте!
Я вганяю голку в його плече, лікар осідає. Медсестри з вереском розбігаються, та Керстін допильнує. Мої Сінчі, чорт забирай, що тепер робити?! Я від'єдную їх від крапельниць. Час вийшов. Скоро сюди над'їдуть ті, хто полював на нас.
Я трясу Еда за плечі. Прокидайся, та прокидайся ж! Я хочу, щоб ти прокинувся. Ну, будь ласка. Я… мені так бракувало тебе. Сльози закипають у мене в очах. Отакої! Я буду плакати? Я вже давно не плакала, дуже давно, і зараз не буду. От тільки…
— Торі…
Він гладить моє скуйовджене волосся. Я й забула! Ми ж відновлюємося швидше, ніж звичайні люди!
— Ти плачеш?
— Ні.
— Ти через мене плачеш?
— Я сказала, що ні!
— Я люблю тебе.
— То вставай і пішли звідси. Як ви могли дати себе спіймати?!
— Досить!
Керстін активно приводить до тями Луїса. Він нерозуміюче дивиться на неї.
— Треба знайти Вольдека й Наташку.
— Треба. — Керстін холодно дивиться на мене. — Ось ти цим і займись. А в мене є інші справи.
— Інші?
— А ти як думала? Я маю розігнати одне гадюче кубло. Ти не зрозуміла! Наступаючи Куртові на п'яти, я потурбувала того, хто йому наказує. Тому все так сталося. І тепер я впевнена, що організація насправді невелика. Я трохи подумала і звела все докупи. Дуже може бути, що всім заправляє одна людина, — але вона має змогу використовувати всіх нас, причому всліпу. Ми можемо виконувати одне завдання, а насправді мета зовсім інша. Є кілька людей, у яких достатньо влади, аби встругнути таке. І я хочу знати, хто саме стоїть за цим.
— Навіть якщо це твій батько?
— Особливо якщо це мій батько.
Десь здалеку наростає гуркіт. Мені знайомий цей звук. Хтось летить гелікоптером. Наш час вичерпано. Усе даремно. Усе було даремно.
— Гості на поріг.
Керстін визирає у вікно. Там освітлений периметр, вогні посадкового майданчика блукають у верховітті. Усе було даремно, і вже пізно щось міняти. Он уже в коридорі метушня знялась — мабуть, дохлого Курта знайшли абощо.
— Тепер тікаймо звідси. — Керстін рішуче рушає до дверей. — Треба дістатись до паркана, а там на шосе машина, сховаємося, вже темно. Я подзвоню, в мене тут є…
— Пізно.
Коридором біжать озброєні люди. Нам нема де сховатись, а мертві охоронці під дверима здали нас, як склотару.
— Принаймні в нас є зброя.
— Збираєшся до Валгалли, Бартон?
— Ні, Величко. Мене судитиме Озіріс.
А я піду на очеретяні поля — до Та-Іньї. Я повернусь туди, звідки прийшла. Я…
— Торі…
Едові очі так близько… Нічого в нас не вийде з тобою, любий. Надто пізно. Від пострілів кришаться двері. Коло замкнулося. Ми дорого продамо свої життя, та смерть — вона і є смерть. І не почуємо більше дзвінкої пісні джунглів. А тітка Роза очі проплаче за мною. І Ерік ніколи не втішиться без тієї сучки Бартон— то що з нашої смерті? Жодної користі.
— Торі, не бійся.
— Я не боюсь. Знаєш, Еде, я… мабуть, люблю тебе.
Він притискає мене до себе, закриваючи від куль. Немає в цьому ніякого сенсу.
— Щось сталося.
Так, постріли віддаляються. Бій кипить надворі, хто проти кого? Чорт знає, що таке відбувається. Значить, ми поки що не помремо?
— Я турбуюся за Нат.
Луїс оце вперше заговорив. Ми зустрічаємось очима. Він дивиться трохи винувато — Боже, яка дурня!
— Я не проти.
— Так?
— Так.
Чого маю бути проти? Ми все одно є одне в одного — і завжди будемо. Ніщо не може цього змінити.
— Коли всі з'ясували стосунки, то, може, повернемося до справ? — Керстін ущипливо посміхається. — Там, здається, людям трохи не до нас, то, може, час вибиратися звідси?
— Маєш рацію.
Ми рушаємо коридором. Колотнеча за вікнами вже притихла, і ми обережно спускаємося сходами. Зараз пірнемо в підвал, а звідти через вікно…
— Гей, Керстін, ти там?
Керстін зупиняється — і ми спиняємось, підкоряючись її жестові. Я знаю цей голос. Це старий змій Бартон. Як він тут опинився? Я не хочу думати, що саме він стоїть за всім цим. Але якщо не він, то хто?
— Тату?
— Не застрель мене, не вислухавши, добре?
— А нам є про що говорити?
— Керстін, це не я все влаштував. Ти готова вислухати мене?
— Виходь із піднятими руками, щоб я бачила.
Він заходить до помешкання, руки тримає, як слід. Він був колись гарний, Рон Бартон. Він і досі ще гарний. І його блакитні, як у Керстін, очі випромінюють таку енергію, що її на три атомні електростанції стане.