— Це діагноз?
— Так.
— То я можу обійняти тебе?
— Так, чорт забирай!
— Не сердься…
— Я терпіти не можу, коли до мене торкаються. У мене теж фобія.
— Колись ми сміятимемось, згадуючи цю ніч.
— Це якщо в нас воно буде — те твоє «колись».
— Буде. Я…
— Тихо! Ти чуєш?
— Ні. Там нікого нема.
— Безвідповідальна заява.
Там повно всього. Там повзають змії, ходять великі хижі коти, там літають кажани — дотик кожного з них може бути небезпечнішим за укус змії, бо вони, харчуючись кров'ю, переносять страшні хвороби. Там… Зрештою, я не впевнена, що ті хлопці, які полювали на нас удень, лишили нас волювати. Ні, саме ті вже нічого нам не зроблять (хіба прийдуть закликати до нашої совісті у вигляді привидів, але це малоймовірно), а от їхні колеги… Цікаво, де наші супутники — Брекстони і Гікслі? І хто ж усе-таки винен у тому, що всі ми тепер у такому лайні?
— Торі…
— Тихо. Там хтось є.
Я вмію слухати тишу. Я довго жила в джунглях і вмію розрізняти звуки. Ті джунглі теж не були раєм, вони навіть гірші за ці. Там були болота, п'явки, леви й пропасниці. Там постійно траплялися прикрощі, там… Власне, Африка мені теж чужа, ми з нею розлучилися без жодних моральних судом. Дай Боже, ніколи більше не потраплю туди. Я прагну хоч трохи спокою.
Хтось обережно ходить навкруги. Я чую чиїсь м'які скрадливі кроки — і мені стає страшно. Хто б там не був, він не з добром до нас. Чого б це хороша людина тинялася поночі, та ще й у такому місці? Маю надію, це просто пума прийшла напитися води після вдалого полювання. Це був би ідеальний варіант.
Ед притискає мене до себе, наче хоче захистити. Ні, хлопче, я не знаю жодного чоловіка, здатного захистити жінку. Ваше плем'я здрібніло і перевелося на хрін собачий, і цей сумний факт великими літерами закарбовано на скрижалях мого уявлення про світ. Нічого не вдієш, асиміляція.
— Я піду й подивлюся, що там.
— Я сам.
— Ти поранений. Я забороняю тобі рухатись. Чи ти таки хочеш дістати запалення? Що я тоді з тобою діятиму тут? Лежи й не рипайся.
Я зводжуся на ноги й рухаюсь уздовж стіни. Каскад шумить, вода хлюпоче так мирно, та що з того? Я не засну, доки не дізнаюся, кого там носить лиха година. Тільки темно так, що я вся перетворилась на слух. Я міцно стискаю руків'я пістолета, аж воно скоро розтопиться в моїй долоні. Едові немає потреби знати, що я озброєна. Може, і стріляти не доведеться. Може, там абсолютно сита пума. Може…
Чиясь тінь, темніша від темряви, пройшла крізь завісу води і стала на вході. Це не тварина, я чую запах міцного чоловічого тіла, тютюну й часнику. Це хтось із аборигенів, і я б'ю його по голові руків'ям пістолета — не дуже міцно, щоб тільки оглушити; потім намацую в сумці скотч і перемотую йому руки й ноги, а також заклеюю рот. Полежи тут, голубе, а як розвидниться, я поспитаю в тебе про дещо. І чого б я вешталась ночами? Ну, та свого розуму нікому не вставиш, тож доведеться бідоласі дочекатися ранку в такому незручному й принизливому для справжнього чоловіка стані. Гадаю, він це якось переживе.
— Що там, Торі?
— Не що, а хто. Уранці розглянемо трофей, а зараз спи.
— Але…
— Спи, Еде. Нема чого сперечатись.
Знаєте, як я уявляю собі навколишній світ? Це неначе камениста пустеля, повна сипучих пісків і глибочезних урвищ, і я маю балансувати між ними, щоб не зірватися в безодню чи не провалитись у роззявлену пащеку пісків. Мені часто сниться така пустеля, і тоді на ранок я прокидаюсь розлючена й нещасна.
Слова нічного трофея просто довели мене до сказу:
— Я вб'ю тебе, жінко.
А хто тобі сказав, що я розв'яжу твої кінцівки? Мені потрібна твоя здатність говорити, а от рухатись тобі якраз не треба. Можливо, це я вб'ю тебе. Зв'язаного. І совість мені навіть не подумає дошкуляти, бо коли я в джунглях, моя совість впадає в анабіоз — так на неї діє сморід зеленої вогкої хащі.
— Це потім, аміґо. Як тебе звати?
— Я нічого тобі не скажу. Я тебе вб’ю.
Мрійник. Убив би, звичайно, і не спитав би, як звати. А я вихована жінка, тож питаю. Не тому, що мені цікаво, а просто так, аби чемно розпочати розмову. Не хочеш чемності — ось, маєш стусана під ребра, мені не шкода.
Він стогне крізь зуби і спопеляє мене поглядом. У нього смагляве обличчя, прямий ніс і густі брови. А великі чорні очі, довгасті, окрилені чудовими віями — десь я бачила такі очі, в кого? — втупилися в мене з такою злістю, що де там гримучій змії! Ні, чіко, мені не страшно. Мені вже нічого не страшно на цьому світі. Але ти ще про це не знаєш. Ти лежиш тут зв'язаний і не бажаєш підтримувати ввічливої світської бесіди. То я можу повчити тебе манер, і тоді наші стосунки перейдуть зовсім в іншу фазу. Краще не доводь мене до цього.