— Ти завжди говориш те, що маєш на думці?
Ніколи, але тобі про це знати не треба.
— Звичайно. А що?
— Я гадаю, ти колись нарвешся. Неодмінно.
— То й що? Найбільше зла на світі від того, що люди думають одне, говорять інше, а роблять щось третє.
— Це такт і виховання.
— Це подвійна мораль і брехня. І не для того я тиняюся джунглями, аби мене виховував волоцюга в ланцях та ідіотському кашкетику.
— А для чого ти тиняєшся джунглями?
— А ні для чого. Не твоя справа. Де хочу, там і тиняюсь, ти мені не указ. Ось, потримай отут, я його перев'яжу, а потім візьмуся за тебе. Чого кривишся? Чи ти думав, що я не помічу? Ти розпанахав собі руку від ліктя до плеча, перемотав якоюсь ганчіркою і думав, я не помічу? Не бійся, чіко, болітиме не дуже.
— Не називай мене чіко.
— Як схочу, так і називатиму.
— Я тебе вб'ю.
— Це я вже чула. Ти це обіцяв. Обіцянка-цяцянка, еге ж?
— Ти й мертвого доведеш до сказу.
— Та досить вам…
Едові очі такі блакитні й нещасні. Куди я дивилась? Та ніякий він не просмалений журналюга, а просто хлопчик із хорошої родини, який вирішив показати, що й він чоловік. Цуценя ти шолудиве, а не чоловік. І засмага твоя — не та засмага, яку дістають, волочачись дорогами світу. Ти довгенько лежав у солярії голяка, надто рівномірно засмаг. І не дуже глибоко. Хлопче, кого ти хотів обдурити?
— Заткни пельку, Еде. Це через тебе я опинилась у такому лайні. Бо ти маєш у голові купу непотребу, який коштуватиме нам усім життя, якщо ти не припиниш цитувати підручники недільної школи. Давай, Луїсе, свій біцепс, подивлюсь, що там таке. Та не кривись, бо як лусну у вухо, то й ноги задереш. Ходячий лазарет якийсь розвели, трясця вам усім у печінку.
Я така люта, що готова повбивати гадів. Я не терплю накладок, а вони сиплються на мене, як град. І чого сіпнули мене чорти летіти тим літаком? Не могла почекати рейсового? Чорт, не було жодного іншого квитка. Я поспішала, у мене був наказ, а тепер ще більше поспішаю. Тільки що з того? Ось на моїх руках двоє поранених, а єдине, до чого я ставлюсь абсолютно однозначно, так це до своїх обов'язків. Люди зазвичай помирають, із цим нічого не вдієш. Та жоден із них не помер тому, що я відмовилась виконати свій обов'язок. Жоден.
— Чого ти злишся? — ач, сволота, який комунікабельний виявився, раніше треба було…
— А чому й ні? З чого мені радіти?
— Ми ще живі.
— Це в будь-якому разі тимчасовий стан. До речі, де ми?
— Я й сам думаю про це.
А подумати є про що. Навколо нас вирує життя, але вирує досить своєрідно. Ми в глибокій западині: високі вертикальні скелі й озерце посередині. У це озерце ми й булькнули, та ще з такої висоти! Увесь цей ландшафт вулканічного походження. Ми розташувалися на камені — широкому й гладенькому, як стіл. Трохи далі видно смужку піску й суцільну стіну лісу, лише пухнасті папороті заклично махають нам листям.
— Ти хочеш сказати, що не знаєш, що це за місце? Хто ти взагалі такий і що тут робиш?
— Я вже чув ці запитання разом із жахливими погрозами. — Луїс вдивляється в зарості. — Власне, те саме я б хотів спитати в тебе, але природна вихованість дається взнаки.
Отож, я просто мандрівник. Шукаю пригод і гострих відчуттів.
Бреше, без сорому казка. Аякже, мандрівник — із таким пістолетом! Та з тебе такий мандрівник, як із мене папа римський.
—І як, знайшов?
— Ти ж бачиш.
Я швидко роблю інвентаризацію. Головне, зброя при мені, магазин повний, коробка з патронами на місці, інструменти в порядку й вечірня сукня цілісінька. Решта якось владнається. Треба вибиратися звідси.
— Еде, ти можеш іти?
— Так, тільки трохи відпочину.
— Тоді перекусимо. До речі, Луїсе, а що то за одні гналися за нами?
— Вам краще знати, вони ж вас шукали, — він усміхається, зуби в нього всі цілі й білі, як у рекламі. — Я тут кілька місяців, і за мною ніхто не ганявся.
— Ти ж прагнеш пригод? Ось і маєш, чого тепер нарікати?
— Тільки не пригод, пов'язаних зі Скаженим Педро.
— Значить, ти все-таки знаєш, хто за нами гнався?
— Я ж маю очі! Звичайно, що знаю. Це люди Педро, місцевого кокаїнового короля. Тут гарно росте кока, знаєш? Тут усі з цього живуть.
Стара історія: одні труять себе гидотою, інші на цьому заробляють. Десь зникає, десь прибуває — такий закон виживання, ніхто його не скасовував. Якщо тобі не до снаги жити в реальному світі — що ж, природний добір робить свою справу. Раніше це були хвороби, мор, тепер — наркота. Кожному своє, і нічого з цим не вдієш. Просто раніше було набагато менше охочих заробляти на пошесті. Чи то мені так здається? Людської природи не змінити.