— Що?
— Ну, Тих, хто був до нас.
— До нас було з біса багато всякого. Конкретніше, будь ласка.
— Ой, не хочеться. І щось підказує мені, що треба тікати звідси світ за очі, бо навіть коротке перебування в цьому страшному місці може приректи на вічне прокляття.
— Забобони.
— Не знаю, не знаю… Зрештою, спробую пояснити. Справа в тому, що ці руїни — залишки міста, жителі якого поклонялися Злу. Існують легенди — небагато, але досить і тих, що є, — про Прадавніх, які існували раніше, ніж з'явилися Час і Простір. Це чудовиська, бо вони абсолютно… інші. Вони панували у світі — колись. І легенди стверджують, що вони ще пануватимуть, коли настане їхній час. Знову пануватимуть. А зараз вони просто сплять — уже мільйони років, — але дехто час від часу згадує про них і поклоняється їм, а це зміцнює їх і наближає їхній час. Людство завжди боролося проти них і тих, хто поклоняється їм. Культи Прадавніх завжди відрізнялися страшною жорстокістю. Гадаю, інки знищили це місто задовго до прибуття білих.
— Чому ти вважаєш, що тут поклонялись тим потворам? — Ед зовсім скис, та й мені не по собі.
— Про це свідчать, по-перше, барельєфи і залишки скульптур. Потім — ось, погляньте, — розташування каменів: начебто хаотичне, а насправді — підпорядковане канонам Виклику. Розташувавши каміння саме так і не інакше, склавши жертву і промовивши слова Виклику, можна було поспілкуватися з тим, кому поклоняєшся. От тільки я не знаю, кому саме з Прадавніх поклонялися тут.
— Може, всім разом?
— Ні, Торі. Прадавні, згідно з легендами, живуть поодинці. Наприклад, жорстокий культ Ваала — то культ одного з Прадавніх.
— То хто ж із них отаборився тут?
— Я не хочу знати. — Ед підводиться. — Ходімо звідси, тут якось неприємно.
— От страхополох! — Господи, твоя воля, нащо ти створив чоловіків?! — Тут нікого немає, всі давно померли.
— Що ти пропонуєш?
— Трохи оглянути тут усе. Може, знайдемо щось цікавеньке.
— Гаразд. — Луїс підводиться. — Тоді ходімо до храму, може, там буде зрозуміліше. Не бійся, аміґо, тут і справді вже нікого немає.
Ми піднімаємося сходами. Їх тут забагато, але це нічого. Якось мені незатишно, я наче відчуваю чиюсь присутність, хтось хижий і лютий радісно спостерігає, як ми йдемо до нього в гості. Хто б ти не був, ти даремно зловтішаєшся. Мною ти вдавишся!
— Чого тільки не навигадують люди, аби виправдати свою схильність до звірства! Уявляю, як воно тут було, якщо й зараз мороз поза шкірою. То як, Луїсе, вже видно?
— Культ знищили самі інки як занадто жорстокий. І це при тому, що і в їхньому середовищі жорстокість була суспільною нормою. Можете собі уявити, що ж витворяли адепти місцевої знаменитості?
— І що вони витворяли?
— Легенди свідчать, що ритуальні вбивства новонароджених були тут такою самою звичною річчю, як причастя у християнському храмі. Крім того, канібалізм, тортури і статеві збочення набрали таких форм, що терпець братів по розуму урвався, і все тут рознесли дощенту. — Луїс ходить навколо колон, ніби зачарований. — До нас і про інків так мало відомостей дійшло, а це місто взагалі не знане сучасній науці, і це мене дивує…
Так, це досить дивно. Не помітити цих руїн може тільки сліпий. Варто взяти гелікоптер і пролетіти над районом — і все стане видно. Чи ні?.. Будинки дивної форми, зроблені з якогось світлого каменю, вулиці заросли травою й кущами, але де-не-де видно, що вони були вимощені плитами. Цікаво… Це не схоже на традиційну архітектуру інків. Чи я чогось не розумію? Ну звичайно ж, я завжди плутала інків і майя. Майя — то в Мексиці, а тут інше. Але ці дві культури схожі між собою, а от те, що тут… Хай йому чорт! І якось неприємно, їй-богу. Дійсно, що ж це треба було коїти, аби навіть сучасники здригнулися від жаху? Як правило, ми жахаємось злочинів минулого. Так було з полюванням на відьом, середньовічними карами та епохою європейських королів. Сучасники сприймали все те як норму, а ми жахалися. Так було з Голокостом, із Чорнобилем, з Афганістаном та В'єтнамом — коли це стало минулим. А тут інша справа. Вони сучасникам своїм спромоглися залити сала за шкуру! Спритні хлопці з гарною фантазією.
— Кажеш, не відоме науці місто? То тут, можливо, є скарби. Може, чиєсь добро й досі припадає тут пилом?
Луїс дивиться на мене з жалем. Бідолаха, так переймається наукою! Але все має своє практичне значення. Я хочу знайти скарб. Не для багатства, ні, в мене досить грошей, щоб задовольняти свої забаганки. Але сам факт, розумієте? Скарб, що пролежав у землі сотні років, чиїсь руки торкались його, чийомусь серцю були дорогі шматочки золота, срібла, коштовні камінці… Ті руки давно зітліли, а я можу доторкнутись до речей, яких вони торкалися. Можна навіть зняти відбитки пальців і ввести в картотеку поліції. Цікаво, чи збігатимуться вони з якимись відбитками сучасників, чи й правда, що то неповторний рисунок?.. Коротше, скарб для мене категорія естетична, а не матеріальна. Та не пояснювати ж цього Луїсові? Він усе одно не зрозуміє. Ніхто не зрозуміє.