— Треба гарненько все оглянути. — Луїс прямує внутрішнім коридором. — Це може забрати якийсь час, але така нагода… Ось вхід до храму.
Отвір темніє, але ми переступаємо межу світла й тіні. Ед бере мене за руку. Не бійся, малий, ніхто тебе не скривдить. Бачиш, тут немає нічого страшного. Просто камінь посеред великої зали і купа каміння, яка була колись скульптурою. Вочевидь, руйнівники були неймовірно люті, коли не лишили ідола стояти, а потрудилися розгатити на друзки. Щось я чула про культ Прадавніх, десь читала… Але де? Крутиться в голові, та не згадаю. Ну то й чорт із ним. Он сходи, що ведуть униз. Поки день, треба глянути, що там.
— Я маю ліхтар. — Луїс нахиляється до наплічника. — Ось, цілий. У вас немає?
— Ні. Гадаєш, там дуже темно?
— Хтозна. Тут більш-менш світло, бо в стінах утворилися проломи, та й отвори для вентиляції є, а як там буде, я не маю жодного уявлення.
— Тоді ходімо зараз, завидна. Я ввечері нізащо туди не полізу.
— Ти боїшся?
— Ні. Просто неприємно.
Я відчуваю, що це місце просоталося злом, якимось страшним і давнім, давнішим за Сонце. І те, що виробляли люди в усі віки, разом узяті, — лише легенька гикавка в порівнянні з тим, що причаїлося тут. Мені чомусь здається, що я чую, як б'ється десь у глибині чиєсь серце. Чи то моє власне?..
— Не йдімо, прошу вас. — Ед стискає мою долоню. — Чесно кажучи, я боюся. Щось тут є таке… неприємне. Ходімо звідси.
— Ні. Коли ще випаде така нагода? — Луїс настроєний рішуче. — Може, там відкриття, яке стане сенсом мого життя і вас також уславить, як лорда Карнарвона уславила Тутанхамонова гробниця? Ходімо.
Ми спускаємося сходами. Вони широкі й не дуже стрімкі, але на них повно кістяків. Я піднімаю з підлоги майстерно зроблений ніж. Це мій перший трофей, я про нього краще помовчу. І цей браслет тобі, красуне, вже давно ні до чого. Кістяк належить жінці, судячи зі стану зубів, молодій. Що ж, смерть не вибирає. Та й надто давно це сталось, аби якось зворушувало мене. Просто гарний золотий браслет, прикрашений камінцями.
— Торі, що ти там шукаєш? — Луїс помітив мій маневр.
— Мені цікаво, до якої раси належали вбиті.
—І що ти скажеш?
— Гадаю, ця молода жінка була аборигенкою, тобто індіанкою.
— А ти сподівалася зустріти тут вікінгів?
— Так було б значно цікавіше.
— Маєш схильність до чорного гумору.
Він аж тепер це каже!
Ми спускаємось дедалі нижче, стає зовсім темно, і Луїс вмикає ліхтарик. Промінь висвітлює кам'яні стіни, купи кістяків на підлозі, якісь предмети, розкидані по кутках. Ед притискає мене до себе, як рятувальне коло. Так у дитинстві він, мабуть, притискав до себе іграшкового ведмедика чи зайчика. Хлопчик виріс, а звичка залишилась. От тільки я не буду твоєю іграшкою, любий. Навіть не сподівайся.
— Прохід веде нижче. — Луїс освітлює сходи, що губляться в глибині. — Ви згодні йти?
— Так. Давай тільки швидше.
Ми майже біжимо сходами. Іти вниз завжди значно легше, ніж угору, — я згадую, що нам іще повертатися назад, — але цікавість жене нас далі. Знову якісь двері, напівпрочинені. Ми заходимо всередину…
То це і є скарби злостивих потвор? Мабуть, так, ми знайшли, що хотіли. Але якось мені тривожно, хочеться безбач тікати звідси. Та це було б нераціонально. Безперечно, перед нами скарбниця. Як могло статися, що на неї досі ніхто не наклав лапи?
— Еде, вщипни мене.
— Навіщо?
— Аби я знала, що це мені не сниться.
— Тоді нам сниться той самий сон.
— А ти не хотів сюди йти.
— Я й дотепер упевнений, що нам треба тікати звідси якнайшвидше.
— Луїсе, що ти робиш?
Він навіть уваги не звертає на те, що тут купою лежать грудки золота, жбани камінців і прикраси. Він утупився в якісь примітивні картинки над дверима, дивак.
— Тут є низка малюнків, наче давні комікси, бачите? Загальний зміст приблизно такий: «Хто візьме собі щось із того, що належить Тому, Хто в Темряві, той прирече себе на вічне прокляття».
— То й що? Наскільки я знаю, скарбниці завжди охороняли від грабіжників силою гіпотетичного прокляття. Забобони.