— А хіба не дивно, що все це досі лежить тут? Що ніхто за стільки років не взяв звідси нічого?
— Я щойно думала про це. Дивно, звичайно, маєш рацію. То й що? Може, сюди ніхто не може потрапити? Може, то місцевий поганий тон — грабувати Прадавніх. Та ми ж і не візьмемо багато! Ну, скільки ми можемо занести? Я, наприклад, візьму кілька прикрас і камінців жменьку, та й по всьому. Це якби в нас був якийсь транспорт, а так — продиратися крізь джунглі з вантажем — неминуча смерть і без усякого прокляття.
— Я згоден, але щось мене турбує.
— А в чому полягатиме прокляття, не знаєш?
— Тут цілий перелік, та я не розумію, малюнки дуже давні, погано збереглися. Малювали, вочевидь, для тих, хто не вміє читати. Інки не знали письма. Тут є ще якісь знаки, та я не уявляю, що воно таке. Не знаю, як ви, а я не візьму нічого з цієї клятої скарбниці, хай воно тут на порох перетвориться. І без прокляття проблем вистачає.
Може, й так. Власне, мені вже теж нічого не хочеться. Є ж у мене браслет і ніж, можна пошукати щось і за межами скарбниці, не хочу я цих камінців. Хтозна, адже прокляття фараонів викосило археологів до ноги. І хоч потім учені розводилися про грибок, погане повітря і таке інше, факт лишився фактом: усі вони померли не своєю смертю і в порівняно короткий проміжок часу. Хай йому грець, зачіпати давню магію — все одно що кобру смикати за хвіст.
— Може, ми колись пошкодуємо про своє рішення.
— Тоді й повернемось, — я рішуче рушаю до дверей. — Усі впевнені в тому, що ніхто нічого не взяв? То я пропоную поритися по кутках за межами скарбниці, я тут дещо примітила. Воно вже не належить цьому жадібному божку, воно належить тим, що померли, бо вони за нього вже заплатили гарну ціну.
— Це демагогія.
— Луїсе, юридично я маю рацію. Гадаю, і Прадавні погодяться зі мною. Я фактично нічого не порушую, тому пошию їх у дурні. Гайда звідси, нам іще треба влаштуватися на ночівлю. А сходів тут до чорта, і всі вони ведуть нагору.
Ми рушаємо назад, принагідно підбираючи матеріальні цінності. Я маю сережки, пару браслетів і пару десятків таких камінців, що аж за серце хапають. І дзеркало — така собі полірована срібна пластина в золотій рамці, прикрашена смарагдами, його знайшов Луїс і дав мені, чим страшенно мене потішив. Я запихаю все те в наплічник і з почуттям чесно виконаного обов'язку йду до виходу. Ед і Луїс поспішають за мною. Ми добре зробили, що вийшли нагору, бо сонце вже наміряється стрибнути за обрій, а сутінків тут не буває.
— Ходімо, заночуємо в цьому будинку, він майже цілий. — Луїс уже набачив гарну місцину. — Ніхто не боїться привидів?
Стіни вціліли, майже весь дах теж на місці і не схоже, щоб найближчим часом він збирався впасти. Уламки якихось меблів чи ще чогось — тепер уже не зрозуміти. Якісь черепки: Луїс підбирає один і розглядає візерунок. Посеред кімнати стоїть плаский широкий камінь із майстерно виготовленим підголівником. Камінь теплий — його розташовано так, що цілий день з отворів попід стелею на нього падає сонячне проміння.
— Нам навіть буде зручно. — Ед іронічно всміхається. — Глядіть, яке ліжко, на всіх вистачить.
— Еде, не говори гидоти.
— А про що ти подумала? — Ед сміється. — Не сердься, Торі, я нічого поганого не мав на увазі.
— Залежить, що мати за погане. — Луїс замислено озирається. — У моєму розумінні секс — це чудово.
— Ніхто не говорить про секс.
— Дурня, аміґо. Ти саме це мав на увазі. І Торі саме про це подумала. Що тут поганого, скажи? Це життя. Але Торі може бути спокійна. Я ніколи не беру жінку силоміць. Найкраще виходить, тільки коли бажання є взаємним.
— Маєш рацію, старий. Що скажеш, Торі?
— Що вам обом доведеться довго чекати. Здрочите в кулачок — і матимете спокій. Я піду, трохи помиюся, бачила поруч щось схоже на колодязь.
— Будь обережна. — Луїс відривається від споглядання черепка. — Тут можуть бути хижаки.
Начхати на хижаків. Але думка про те, що я маю лишитися на ніч поруч із цими двома, мене дратує. Триматиму ніж напоготові. Чорт, яка вода холодна! Цей колодязь — просто глибока щілина в землі, наповнена водою й обкладена білими мармуровими плитами з якимись написами чи візерунками, не розбереш уже. Може, саме тут жерці топили нещасних дівчат, призначених на роль жертви їхньому божеству, але це мене зовсім не обходить. Ось вода, мило й шампунь. Це все, що мені зараз треба. Тільки вода холоднюча.
Виправши одяг, я розкладаю його на гарячому камінні. Треба й хлопців примусити помитися. Ось я скажу їм.
— …не уявляю. Чесно кажучи, я просто гублюся перед нею. — Ед чимось засмучений? Чи то мене обговорюють?