Та я й сама не повірила б. Я завжди вважала себе людиною з тверезим поглядом на життя — і от, маєш! Те, що руїни йдуть під землю, можна пояснити сейсмічною активністю. А от як поясниш те, що в яскравому світлі місяця танцюють постаті людей? Ось одна відокремилась від гурту й помахала рукою. Я знаю, що то мені, що то Та-Іньї, її гарненьке личко світиться радістю.
— Торі!
Це луна кличе мене, але хто розбудив ту луну?..
— Торі!
Сріблястий сміх трави й дерев, сріблясте місячне світло і марево, що стелеться над землею… Я безсило сідаю на траву. У нас масовий психоз. Галюцинації.
— Торі!
Це кричить небо. Ед і Луїс вражено дивляться на мене. Хлопці, я сама не розумію, що відбувається. Ну, майже не розумію.
— Прощавай, Та-Іньї!
Я говорю це траві, деревам, небу, говорю тихо, бо вона все одно має почути, а луна підхоплює:
— Прощавай, Та-Іньї!
Люди йдуть, танцюючи, місячною доріжкою. Обличчя їхні гладенькі, як мідні маски, срібні брязкальця тихо дзвенять у їхньому волоссі, вони досить далеко, та я бачу їх усіх… на жаль. Ось уже нікого не лишилось, тільки маленька дівоча постать. Чому вона не йде? Вона дивиться в наш бік, і мені чомусь стає її шкода. Хтозна, може, їй подобалося жити, може, дороги кликали її, як кличуть мене, а вона не встигла пізнати смак життя, відчути сонячні вітри, не встигла… Що тепер про це жалкувати? Але мені шкода її.
— До побачення, Торі.
Вона обертається й біжить у місяць, я чую, як лопотять її босі ноги…
Плече болить уже менше, розмовляти я не хочу. Хлопці, мені нема чого вам сказати. У мене депресія.
— То що все це означає? — Ед сідає поруч мене. — Тобі доведеться пояснити.
— Потім. — Луїс бере наплічник. — Ходімо звідси, моторошно тут, як на цвинтарі.
Ми підводимось і йдемо. Хтозна, як потім складуться наші долі. Але ця ніч завжди буде між нами, тільки між нами трьома. І я чомусь точно знаю, що відтепер ми пов'язані міцно й назавжди, хочемо ми цього чи ні. І це добре. Звідки я маю таку впевненість? Не знаю. Яка різниця.
Сонце запопало нас на тому місці, звідки ми почали свій шлях до руїн міста. Ми озираємось. Руїн немає й сліду, просто пустир, який незабаром заросте кущами й травою, а потім і джунглі дістануться туди. Скоро й не буде знати, що там було місто Віль-Таен, у якому колись давно жила гарна дівчина Та-Іньї.
— Я хочу їсти, — треба щось говорити, бо тиша мене дратує. — Пропоную зупинитися й відпочити. Я ніч не спала.
— Так. — Ед скидає наплічник на землю. — У мене є консерви.
— Тут є вода. Треба помитися. — Луїс утомлено сідає на камінь.
Розмова не хоче продовжуватись. Десь там, далеко, в іншому вимірі, колись давно впав літак, там бігали люди з автоматами, там кокаїновий король Скажений Педро вмліває над своїми оборудками, але мені все це здається зараз таким дріб’язковим і ненадійним, таким несерйозним і аномальним, що я фіксую це лише краєчком свідомості. Сьогодні ми зіткнулися з іншою реальністю, з тим, що має стосунок до вічного. Ми зазирнули за ту межу, яка розділяє живих і мертвих. Не знаю, як Луїса з Едом, а мене ця ніч змінила назавжди. Тепер я знаю, що там щось є. Точно знаю, що є. І коли настане мій час, мене там зустріне Та-Іньї. І тоді я запитаю в неї — багато про що.
Ми мовчки роздягаємося й заходимо в струмок. Вода холодна, але чиста, мила досить, а на такі умовності, як роздільне миття, ми вже перестали звертати увагу.
— Що це в тебе?
Ед торкається мого плеча. Воно вже не болить, тільки наче затерпнуло трохи. Що там може бути? Я вже нічому не здивуюся. На шкірі проступає малюнок — голова ягуара. Малюнок виконано так майстерно, голова наче жива. На золотистому фоні коричневі плями й хижі прозорі очі — синьо-зелені й живі. Я зводжу погляд на Еда — в нього такий самий малюнок просто над серцем, у Луїса — посеред грудей. Мабуть, саме туди потрапили мої стусани, що розбудили їх. Я передала їм свій біль.
—І що це таке? — Ед розглядає малюнок і торкає його пальцями. — Ти вдарила мене сюди, було страшенно боляче.
— Так, і я прокинувся від удару. — Луїс торкається мого плеча. — Тобі доведеться дещо пояснити, мала. Чорт забирай, тобі багато що доведеться нам пояснити.
— Тільки спочатку вдягнись. — Ед простягає мені рушника. — Давай, Торі, розказуй.
Я розказую. Десь там, далеко, лежить скалічений літак, десь там, у просторі, мене чекає місія в Ла-Пас, десь там кокаїнові королі, торгівельні магнати й китайські шльондри займаються своєю щурячою колотнечею — начхати на все. Я б хотіла лишитися тут, біля цього струмка, бо готова зрозуміти щось важливе. Я почекаю і зрозумію. І я розповім їм — усе, що знаю. Вони мають право знати, хоч вони ганебно спали, доки я спілкувалася з привидами, та це не суттєво. Ми віднині пов'язані назавжди — цією ніччю та знаками на наших тілах.