— Якби я не бачив усе на власні очі, я сказав би, що ти обкурилась марихуани. — Ед розглядає малюнок на моєму плечі. — Це найнеймовірніша історія, яку я тільки чув… чи пак бачив. Якщо я напишу статтю, це буде бомба!
— Тобі ніхто не повірить. — Луїс іронічно всміхається. — Скажуть: він же падав у літаку, чого від нього чекати?.. А малюнок сам десь роздобув, дикуни зробили чи щось таке. Справді, аміґо, так воно й буде, людям легше повірити у твоє божевілля, ніж визнати, що світ не такий однозначний, як їм здається, тому краще нікому нічого не розповідати. Розумієш, це така форма самозахисту — відхреститися від знань, які розхитують звичний плин життя, і людство споконвічно використовувало цей самозахист. Ти й сам був таким до сьогодні, і Торі, і я, грішний, також. А знаєте, що цікаво? Я чув про Віль-Таен. Але досі вважалося, що то просто легенда, як і Ленґ.
— Ленґ?
— Це, за легендами, місто на роздоріжжі світів, звідки й походять усі Прадавні. Раз вийшовши за його межі, вони не можуть туди повернутись, але страшенно хочуть. Тому вони й такі люті: на них тисне одне-єдине нереалізоване бажання. Та це лише легенда, якої вже ніхто не пам’ятає.
— Яка легенда! — Ед так жваво реагує, а мені чомусь неприємно, що вони так легко про все це говорять. — Чорт, я все сам бачив!
— Звичайно. Тепер у нас немає таємниць одне від одного.
— Луїсе, невже досі ніхто не знав про це місто? Про те, що воно тут?
— Схоже на те. Власне, я впевнений, що місцеві племена знають про нього більше, ніж весь науковий світ разом узятий, та їхні свідчення ненадійні. За такий довгий час — тисяча років минула, не менше, — все це обросло купою забобонів і вигадок, а цінність мають лише факти. — Луїс замислено гладить моє плече. — А це, мабуть, нам ордени за заслуги, не інакше. Ти дуже змінилася, Торі, навіть не лаєшся. Що з тобою? Тобі щось болить?
— Не знаю. Якось дивно почуваюся.
— З тобою все гаразд? — Ед стурбовано зазирає мені в очі. — Може, ти просто перевтомилася?
— Мабуть, так і є.
Не пояснювати ж йому, що я чую шепіт трави, що голоси дерев такі тихі й розважливі, а мавпи сваряться через пальму, доводячи одна одній право на територію. І пума спостерігає за нами із заростів, але не заподіє нам нічого, я піду й пограюся з нею, вона прийшла просто привітатись… Він не зрозуміє цього — поки що. А, може, ніколи не зрозуміє. Що зі мною, Господи?!
— Поїж трохи, мала. На тобі лиця нема. — Луїс простягає мені відкриту банку з бобами. — Два дні — і стільки всього на нас упало, еге ж? Гадаю, що б не сталось, ми вже ніколи не втратимо зв'язку між собою.
— Так. — Ед мружиться на сонце. — Хай йому чорт, ну що я бачив у житті? Усі навколо мене були такі добропорядні, і я мусив робити те, що від мене чекали! Хлопчик із такої родини мусить бути першим скрізь! «Едварде, мені не потрібен син-невдаха!» — це мій батечко прорікав. Якби я мав сина, він би мені був потрібен будь-яким, а їм хотілося сина-генія. І я старався, чорт забирай. Я старався… А потім якось прокинувся вранці й подумав: і скільки це триватиме? Коли в мене буде власне життя? Чому я повинен виправдовувати чиїсь сподівання, коли я зовсім цього не хочу?!
— Ти дуже вчасно схаменувся, — я знала про нього це, знала. — Ця думка могла тебе навідати років отак у п'ятдесят, а зараз іще не запізно.
— Я теж про це подумав. Тому взяв у редакції нове завдання й вирушив у світ. Я не хотів, щоб хтось знав, що я, власне, нікчема, я вивчав ці країни, багато прочитав, а от бачиш, Торі, ти тільки поглянула на мене й одразу збагнула, що я новачок.
— Ти не нікчема. Інші не такі спостережливі. Одне врівноважує інше. Не переймайся так, Еде. Усе якось владнається, ніхто не народжується вмілим.
— Маєш рацію, мала. — Луїс гладить моє волосся. — Ти така гарна… Знаєш, аміґо, просто тобі треба навчитися бути собою. І ти вже вчишся, думаю.
— Згоден із тобою. — Ед усміхається хмарам. — Мені теж добре тут, дивно, правда? Ще вчора я хотів якнайшвидше дістатися до якогось цивілізованого місця, а тепер мене туди зовсім не тягне. Он, бачите? Там пума сидить.
Вона підходить до нас, м'яко ступаючи красивими лапами. У неї така велика голова, розумні зелені очі та м’яке хутро. Немає нікого красивішого за кішку. Вона п'є воду, потім лягає трохи осторонь і засинає. Мені хочеться погладити її, але ще дужче мені хочеться спати. Я схиляюсь Едові на груди й теж засинаю. Та-Іньї щось говорить мені і лукаво всміхається, але я знаю: в нас іще буде час.