— Тоді це свята жінка, бо в тебе жахливий характер. — Луїс регоче. — Я жартую, не ображайся. Колись розкажеш нам про країну, з якої ти приїхала.
— Колись…
Я її майже не пам'ятаю. Якось не вели мене туди дороги. Там лишився будинок, у якому ми мешкали, — триповерховий цегляний будинок, де розташована квартира тітки Рози, куди вона мене привела після притулку. Я пам'ятала тоді тільки будинок, де жила з матір'ю, — гуртожиток, у якому день і ніч смерділо кислим борщем і блювотинням, тинялися якісь однакові чоловіки в однакових стоптаних капцях, з однаковими волохатими товстими животами поверх однакових старих спортивних штанів, розтягнутих на колінах, зі слабкими резинками. Я пам'ятаю, як ховалася під сходами, коли до матері приходили гості. У квартирі ж тітки Рози нічим не смерділо, меблі відсвічували блискучими лакованими поверхнями й було піаніно. На круглому столі стояв телевізор, а в другій кімнаті на ліжку лежали платтячка і великий ведмедик. І тоді ввечері тітка Роза вперше заспівала мені колискову про Лемеле, а я думала, що нізащо б не купила замість черешень місяць, хай би мати хоч сто років чекала.
А надворі на мене чекала Наташка. Смаглява, худа, в червоному оксамитовому платтячку, вона пантрувала під під'їздом, аж доки я вийшла. І вона сказала:
— Ти тут житимеш?
— Так, мабуть.
Я не знала ще тоді, що цей двір стане моїм королівством, я не знала ще про те, що мені доведеться покинути його колись — оці клени, що так гарно цвітуть навесні, і тополі, що пряно пахнуть під дощем, і білий цегляний будинок… І її, Наташку. Я ще нічого тоді не знала, але відчувала, що змінююся. Що мені вже не хочеться когось ударити. А раніше хотілося, завжди — аби комусь іншому теж було боляче, як мені. Щоб хтось інший зрозумів, як воно, коли боляче.
Я стільки років старалася забути, як золотяться на сонці жоржини, жовті-жовті… Тітка Роза мала дачу — хатку в селі, куди возила мене влітку. Вона не визнавала організованого відпочинку, думка про те, що табір нагадає мені про дитячий будинок, жахала її, і вона кидала свій магазин, брала відпустку і везла мене в село, де шуміла акація перед хатою. І жоржини золотими очима позирали на мене. Я не знала тоді, що настане час — і я ніколи не побачу більше, як сідає сонце за Бородаївський пагорб, як суне додому череда, як уранці прокидається трава, як сріблиться на вітрі акація… Я вже забула про все це. Я старалася забути.
— Ти сумна, Торі? — Луїс зазирає мені в очі. — Що тобі, мала?
Нічого. Просто мені здається, що я забула щось важливе і тому перервався мій зв'язок зі світом. Я вже колись була така, я вже чула колись голоси трави й дерев, я відчувала потоки вітрів і хмар — руками, серцем, а потім забула і змінилася. І тепер я наче повертаюсь назад, і щось важливе повертається до моєї душі, про яку я вже теж не згадувала багато років.
— Ні, все гаразд. Просто згадала.
— Що згадала?
— Так не розкажеш. Може, якось потім.
Я пам'ятаю, як ходила до школи: великий жовтий будинок, паркетні підлоги й двері, двері, багато дверей. І вчителі — різні люди, й учні — ще більш різні, але я не була чужою між ними. Не настільки чужою. Я не знала, що на-стане час — і я постараюся забути про них, бо пам'ятати буде боляче… Людина мусить мати місце, де вона почувалась би своєю, а я була чужою скрізь — надто довго. І бажання вдарити когось з'явилося в мене знову. Я боялася, що тітка Роза дізнається про це. Але вона й так знала і страшенно переймалася цим. Та справу було зроблено, Рубікон перейдено. Зрештою, і в цьому були свої позитивні сторони. Щоправда, зараз не згадаю, які саме.
— Дивіться, що то?
Ед першим набачив його. Ми вже далеко від місця нашої ночівлі, нічні події здаються нам фантастичними, та ми знаємо, що все було насправді. А тепер Ед набачив щось, схоже на селище аборигенів, і я маю надію, що нас іще не помітили.
Серед дерев визирають валькові халупки, вкриті жмутками сухого листя. Технологія скрізь однакова, просто десь це снопи сіна, десь — очерету, а тут, схоже, пальмове гілля. Нема з чого дивуватися. Он ходять жінки, вдягнуті в якісь яскраві строкаті сукні, бігають дітлахи. Треба подивитися тихенько, що там. Луїс штовхає мене на землю, в зарості папороті. От як вкусить мене павук абощо, буде тоді номер!