Між будиночками щось відбувається. Чоловіки у формі, озброєні автоматами, висипали з вантажівки, яка щойно під'їхала. Оце так, із вогню та в полум'я.
— Що там таке?
— Або партизани, або урядові війська, але в будь-якому разі це погано. Гадаю, буде різанина і ґвалт.
— Чому?
— Тому що це — місцева традиція. А якщо серйозно, то так не поясниш, але вір мені, все це дуже погано.
— Для нас погано? — Ед просто страхополох та егоїст.
— Ні, нас швидше за все не помітять, а от люди в селищі наберуться лиха. Дай Боже, аби хоч дітлахів не займали, але це слабка надія, тут не прийнято рахувати роки того, в кого стріляєш.
— І ми не можемо ніяк зарадити?
— А як ти цьому зарадиш? Он, дивись, уже хатку підпалили, скоро все за димом піде. Тут повсякчас таке відбувається. Хтозна, кому не догодили ті люди в селищі. Може, не схотіли вирощувати коку. Може, хтось із них попався серед партизанів. Та причин безліч, а суть одна. Ти куди, Торі?!
Я мовчки зводжусь і йду вперед. Я їх, негідників, по одному перестріляю. Скрізь одне й те саме. Я й в Африці надивилася на таке донесхочу. Розшарпані дітлахи, зґвалтовані і вбиті жінки, чоловіки з відрубаними чи відірваними кінцівками… Найгірша тварюка на землі — це людина. І зараз саме та хвилина, коли я збираюся розпочати невеличкий геноцид для окремо взятих негідників. Адже колись треба починати? То чому не зараз? Я завжди хотіла знищити людство, то зараз і почну.
— Стій, мала, ти що, збожеволіла?!
Я не збожеволіла. Просто я не можу далі терпіти цього. Не можу й не хочу. Я й так терпіла надто довго, спостерігаючи, що коять люди один з одним. Я не свята, і мій терпець не безмежний, і оце зараз він урвався з оглушливим тріском. Світ став чітким і зрозумілим, я чую звуки й відчуваю запахи — так, як ніколи раніше. Я чую, як голосять жінки, чую тріскіт дахів, що палають. Я ненавиджу все це, завжди ненавиділа, й мені набридло миритися з цим, набридло — і квит. Хай я нічого не зміню в світовому масштабі, але принаймні спробую щось змінити для окремо взятої групи людей, і начхати мені на все, я страшенно, неймовірно люта!
— Стій!
Переді мною виростає молодик у формі. Такій самій, як і на тих, що в селищі. Мені цього досить для вироку. Я не даю йому часу на подих. Одним рухом я вириваю йому горло. Чудово, я й не знала, що вмію так.
6
— О, чорт! — це Ед коментує. — Нічого собі?! Торі, та чекай!
Ні. Не буду я чекати. Я чую, як б'ється серце іншого супостата, він десь недалеко, я відчуваю його присутність. Я стріляю в неясну постать і за мить ховаюся в заростях. Зараз я доберусь до машини — і висаджу її в повітря, а потім по одному переб'ю цю потолоч. Їх тут небагато, десятків зо два. Набагато менше, ніж у мене набоїв.
Я не знаю, що зі мною, але світ став неймовірно чітким і яскравим. Я бачу кожен листок, кожну павутинку, все так ясно та гармонійно, і я теж у цьому візерунку потрібна, я відчуваю себе частиною загальної картини світу. От зараз припиниться плач і зойки, бо я знищу причину їх. Луїс стовбичить у мене за спиною, мені не треба обертатися, аби побачити його. Я просто знаю.
— Я зайду праворуч, а ви з Едом — прямо до селища.
— Обережно з вибухівкою, сама не злети в повітря.
— Не злечу.
Чого б мені злітати в повітря? Я точно знаю, що зроблю. Так, старий інкський ніж не втратив своїх якостей за стільки століть. Ну як, любий, ти радий знову бути в дії? Я тебе розумію. Ось іще один — давай, друже, пий із його серця, ти надто довго цього чекав.
Удар у відповідь такий невмілий. Хлопче, мені майже не боляче, ти не вмієш користуватися ножем: лезо, подряпавши, просто ковзнуло по шкірі, бо мене вже не було там, куди ти поціляв, — а от я тебе дістану. Ти молодий і вгодований, з невеличкими вусиками на смаглявому обличчі. І ти боїшся, я відчуваю твій страх: ніж угрузає тобі в серце, та в мене немає часу. Я швидко обшукую машину й ховаю неподалік усе, що може нам знадобитися, потім відкриваю бензобак, вимочую в бензині бинт, запихаю в бак, залишаючи висіти довгий кінець, — підпалю його, коли сама буду на безпечній відстані. А тепер невеличкий феєрверк, хлопці. Гляньте, який симпатичний вибух, він мене страшенно тішить.
Я йду на дим. Добряче горить, нічого не скажеш. Що ж, панове, нема чого тепер нарікати. Ось мені вже видно, як кілька солдатів біжать у бік машини, що палає. Я просто розстрілюю їх, як мішені в тирі. Я ненавиджу знущання з беззахисних істот. Надто багато смертей я бачила, а каліцтв — іще більше, і не можу сказати, що гірше. Люди люблять безкарно завдавати болю один одному. Вони знаходять для цього безліч благородних і поважних причин, але це не змінює суті справи, бо завжди з'являються покидьки, які, прикриваючись гарними ідеями, реалізують свої схильності до звірства. Я ненавиджу це. Тому я вбиватиму їх. Завжди. Тепер я це точно знаю. Бо це мені подобається. Бо візерунок світу стає тоді чіткішим.