— Мене звати Вікторія.
Отакої вам, капіталісти. Вікторія — і не інакше.
— Я можу тобі допомогти?
Можеш, подумала я тоді. Подаруй мені цю крамничку. Я потім дізналась і про ціну цього їхнього питання — питання, на яке не чекають ствердної відповіді. Кожен сам собі. Закон джунглів.
— Дякую, ні.
І тоді він зробив те, чого ніхто потім не робив — ніколи. Він зняв з вітрини тоненький браслетик, зроблений зі скляних камінців — під діамант, — і простяг мені. На його долоні він блиснув, як моя радість.
— Із прибуттям.
Я взяла його. Потім я дізналась, що той браслет коштував менше за долар, та яка різниця! Не в тому справа. Він досі в мене є, я бережу його на згадку про свій приїзд і про того хлопця, що подарував мені радість. Хто може зрозуміти, якою дивовижею здалось мені, що все, абсолютно все лежить у магазинах — не за талонами, без черги, просто приходь і купуй, якщо маєш гроші. Тітка Роза працювала бухгалтером у крамниці на розі нашої вулиці, та то був нецікавий магазин: бляшані відра, лопати, мотузки… Не в тім річ.
Нас зустрічав цілий натовп родичів: якісь дивні дядьки, тітки, дебелі й галасливі, такі самі діти — чого вони припхалися такою купою? Я почуваюся зайвою, та тітка Роза не може допустити цього:
— А це моя Віка, дочка нещасного Давида.
Дядько Давид помер, я його навіть не пам'ятаю, але за документами, що дістала тітка Роза, я його дочка. То вже потім рідня розчовпала, що ніяка я не Давидівна, а просто приблуда в їхньому поважному єврейському сімействі, та було запізно.
— О! — те багатоголосе «о!» на висхідній ноті різонуло мені слух. — Дочка Давида! Розо, вона така гарна!
— От тільки не збагну, на кого вона схожа.
То сказала стара, котра до того стояла трохи осторонь. Я зустрілася з нею поглядом і вже знала, що нароблю їй стільки капостей, скільки зможу, як тільки випаде нагода.
Її невеликі темні очі уважно спостерігають за мною, обличчя, посічене зморшками, недобре та якесь відсторонене.
— Це Софія Йосифівна, сестра моєї бабусі. — Тітка Роза таки гарненько мене знає й помітила мою напругу. — Вона запросила нас до себе — на перший час.
— Мусить же про вас хтось подбати. Досить вереску, вони втомлені й голодні, і вони ніде не подінуться. Ще встигнете познайомитись.
Ми вантажимось у машини — їх теж багато, і я не вірю, що вони можуть належати цим людям. Де взяти аж таку купу грошей, щоб купити ці авто?
Я притуляюся до тітки Рози. Тільки вона здається мені надійною і звичною, решта світу пішла шкереберть. За вікном миготить місто, таке чуже й дивне, наче я потрапила на іншу планету. Власне, я ніде не була, крім нашого містечка та села, що там мали хатку. Та ще в Києві — тільки недовго, кілька днів. Але Київ не здався мені таким чужим. А тут…
Величезний білий будинок, схожий на палац культури. І тут мешкають усі ці люди? Овва, чи не жирно?
— Ходімо, — тітка Роза бере мене за руку. — Нічого, Віко, якось воно буде. Бачиш, який у Софії Йосифівни будинок? Ми поживемо тут, вона дозволила нам. Будь ласка, Віко, поводься гарно.
— Ти ж мене знаєш.
— Саме тому й прошу.
Наші речі вже стоять купою в холі. Я роззираюся. Оце так! Де там нашому палацу культури! Невже стара живе тут зовсім сама? Луснути можна! Тут самого прибирання до кінця життя вистачить, а ще ж сад, бачу, є.
— Capo, покажи гостям їхні кімнати, — бабця почувається, як риба у воді. — Хай Пітер допоможе перенести речі. Що ти робиш, дівчинко?!
— Роззуваюся. Де можна поставити взуття?
— Ніде. У нас це не заведено, затям. Так само, як надівати лаковані черевики вдень. Роззуєшся нагорі, у своїй кімнаті. За годину буде обід, не спізнюйтесь. Усі зберуться вас вітати.
Оце так новина — ходити взутою по килимах! А прибирати хто все це буде? Добра хазяйка, нічого не скажеш. Ще й черевики їй мої не до шмиги! Чому їх удень не можна взувати? Щоб ніхто не бачив, чи що? Так вони ж імпортні, чеські, з бантиком, тітка Роза дістала через знайому у Райспоживспілці, десь на базі!
— Ваші кімнати в цьому крилі. Пітере, швидше неси валізи. Сара допоможе розпакувати.
— Ні, не варто, — спинила її порив тітка Роза. — Ми самі.
Служниця йде, гордовито труснувши плечима. Усе її коричневе личко говорить: дикуни і жебраки. Я не розумію. Я нічого не розумію. Відбувається щось дуже дивне.
— Віко, я прошу тебе… Доведеться трохи потерпіти, доки призвичаїмось.
— Я ж нічого не кажу.
— Я знаю, люба. Це я так, на майбутнє. Допомогти тобі з речами?
— Ні. Я сама.
Тітка Роза йде до своєї кімнати, а я озираюсь навколо. Кімната величезна, як уся наша колишня квартира. Велике ліжко, стіл, попід стіною шафа — довга, дзеркальна; туалетний столик, крісла, якісь пуфики, рожеві шпалери, полиці для книжок, телевізор… Я прочиняю двері до ванної кімнати й заклякаю. Я такого навіть уявити не могла. Обмацую рожеві кахлини, дзеркальні шафки, величезну ванну…